Шлях меча

І навiщо вiн менi потрiбний у кузнi? Буду, як дурень… а без меча, бач, буду розумний?

– Бери-бери, – порадив вiд порога Коблан, який доти очiкував мовчки. – Нехай теж побуде… не чужий же.

Я з подивом глянув на коваля, а потiм махнув рукою (тiею, вкороченою) – ми, дурнi, народ дивний, навiть один одного не завжди розумiемо…

6

Моя майбутня рука лежала поруч iз ковадлом на старому потертому ослiнчику – здаеться, це на ньому я сидiв учора, чекаючи появи Коблана. Навколо ослiнчика були розставленi маленькi кiлочки на круглих блюдцях-пiдставках, мiж ними натягнутi мотузки з безлiччю вузлiв i обривкiв пергаменту, що нагадували паперовi грошi для поминання покiйних предкiв; а по кутках ослiнчика горiли чотири тоненькi свiчки чорного воску й каганець з олiею, у якiй плавав кручений гнотик.

Кiлька разiв ранiше менi доводилося бути присутнiм у кузнi пiд час ритуалу народження клинка – щоправда, в самому кiнцi цього ритуалу, i недовго – але там усе було iнакше.

Та й звiсно, клинок ж бо – не рука… i ковалi там нормальнi були, i замовники…

Я повiсив Єдинорога на один iз вiльних гакiв, спiткнувшись i вiдбивши собi великий палець ноги об дворучний гердан, що лежав бiля стiни, – важку шпичасту палицю з головою, подiбною до гiгантського кокосового горiха. Судячи з герданових розмiрiв, орудувати ним мiг сам лише Залiзнолапий, та й то спершу добряче сьорбнувши свого улюбленого вина.

У горнi вже розжарювалися тi самi штирi, якi Коблан учора вiдкопав у своему царствi металу.

Я сподiвався незабаром з’ясувати, що коваль збираеться з ними робити.

– Поки що стiй i дивися, – непривiтно розпорядився Коблан. – Або можеш присiсти. Якщо знайдеш куди. Нi, краще все-таки стiй…

І одразу, геть-чисто забувши про мене, вiн пiдступив до горна, мало не влiз усередину й негайно вилаяв ледачого – на його погляд – пiдмайстра за те, що той слабко роздмухував вогонь.

Мiх зашумiв стараннiше, Коблан хмикнув, пiдкинув у горн вугiлля, поворушив коцюбою i ще раз вилаяв пiдмайстра – по-моему, просто так, про всяк випадок.

Вiдтак пiдiйшов до ковадла, трохи спостерiгав за дiями двох iнших своiх помiчникiв (тi чаклували над якимись обрiзками), злегка скривився, але нiчого не сказав – дав iм закiнчити й покласти заготовку до горна.

Потому сказав iм усе – i дуже докладно, з барвистими вiдступами.