Шлях меча

Так, я скеровував руку, але й рука скеровувала мене, i дивом я встиг викрутитися, минаючи випнуте око чужого Придатка й утикаючись у щiльну тканину тюбетейки, а потiм – у дерево одвiрка.

Так, це був найкращий випад у моему життi. Я не вчинив непоправне. Але клянуся розпеченим горном-утробою Нюринги, я був занадто близький до цього…

– Заради клинкiв Мунiру! – десь далеко внизу прошелестiв голос, який мiг бути голосом тiльки Дзютте Уламка. – Наставнику, ми зробили це!.. ти чуеш, Наставнику, ми…

А потiм iхнiй Придаток упав, придавивши собою обох Звитяжцiв.

…Дверi вiдчинилися. Падаючи, Придаток Дзютте й Дитячого Вчителя зачепив внутрiшнiй засув, скидаючи його з гакiв, i поштовх розчинив дверi навстiж. Я побачив тих, хто юрбився в коридорi, i зрозумiв усе, коротким рухом вивiльняючись iз дерев’яноi лиштви.

Зрозумiв.

Усе.

Там була Вовча Мiтла, жива й неушкоджена, там був есток Заррахiд i шпичастий Гердан – господар кузнi, i хвилястий Малий Крис-пiдмайстер зi змiiною головою на рукiв’i; там були гiгант-еспадон Гвенiль i Махайра Паллантид – словом, усi комедiанти, якi грали за вiкном веселу виставу, фарс про нещасну розгалужену пiку й жахливих Тьмяних, фарс для одного-единого глядача, для дурня Дан Г’ена, який вiдмовився змiнити зiпсованого Придатка й повiрив у неможливе…

Вони встигли.

Встигли вчасно зачинити дверi, одразу пiсля того, як величезний Гвенiлiв Придаток потужним ривком висмикнув iз кiмнати непритомного Придатка Дзютте й Дитячого Вчителя, разом iз обома Звитяжцями – i знову брязнув засув, цього разу зовнiшнiй.

О, вони встигли – певно, Небеснi Молоти ще не вiдбили iм усього, цим хитромудрим Звитяжцям i iхнiм Придаткам – але я встиг вiдчути iхнiй жах, коли Мейланьський Єдинорiг, Придаток Чен Анкор i його рука…

Коли ми рушили на них.

І мое вiстря вперлося в замкненi дверi, а дверi в цьому домi були зробленi на совiсть.

Лише тодi до мене дiйшло, що Придаток Чен тримае мене в правiй руцi.

І коли я здригнувся вiд запiзнiлого розумiння, сталевi пальцi почали повiльно розгинатися один за одним, знову стаючи тим, чим i були.

Мертвим металом. Латною рукавицею.

2

Ось так воно й було.

…Зараз я витягнувся на всю довжину на матовiй поверхнi столу, Придаток Чен сидить поруч, опустивши на груди обважнiлу голову, а сталева рука його лежить всiею своею вагою на моему рукiв’i.

Просто лежить.

І нiч за вiкном поступово йде в небуття, туди, куди рано чи пiзно йдуть усi нашi днi й ночi.