Шлях меча

Чи пощастило?

– Я ще Вищому Гвенiлю потiм кажу, – продовжував мiж тим Семар, – що треба було б йому Придатка свого притримати, зовсiм трiшечки, i побачили б ми випад Єдинорога у всiй красi! А Гвенiль глянув на мене, помовчав i старий виливок у кутку навiщось навпiл розрубав. Я пiвночi думав, що ж вiн цим сказати хотiв… Лише до ранку додумався.

– І що?

– А те, що дотепер страшно, – тихо вiдповiв Малий крис Семар.

Із гуркотом розчинилися дверi пiдсобного примiщення, i звiдти вийшов Придаток-Повитуха в шкiряному фартуху зi знаком Небесного Молота на кишенi.

На його плечi лежав Шпичастий Мовчун – важка булава-гердан. Глава роду Довгих палиць. Роду тих Звитяжцiв, якi здавна стежать за ковалями; тих, хто однаково що молот.

Його потовщення, усi в шпичках, скидалися на скуйовджену голову Повитухи – i тому здавалося, що хтось iз них двоголовий. А тулуб або ратище – залежно вiд точки споглядання – зайве.

Ага, мало не забув… Тих Придаткiв, якi стояли бiля ковадла, де народжувалися Звитяжцi – але не всiх, а лише тих, чий фартух прикрашав Небесний Молот – рiдко називали Придатками, а частiше Повитухами.

…Чен рiзко пiдвiвся, покинувши розгубленого Придатка-пiдмайстра, i пiдiйшов до мене. Потiм вiн пiдняв праву руку, негнучкi сталевi пальцi торкнулися мене – i знову ми стали цiлим, але тепер це вiдбулося простiше й легше.

Мабуть, крис Семар вирiшив, що я збожеволiв. Мабуть, його Придаток вирiшив, що Чен Анкор збожеволiв.

Просто я довiдався, як звуть Герданового Придатка; просто Чен довiдався, як ми звемо Тих, хто стоiть бiля ковадла… Просто ми обидва розреготалися, забувши про пристойностi.

Надто вже смiшно вийшло: Повитуха Коблан Залiзнолапий.

Шпичастий Мовчун пiдiйшов, i Повитуха Коблан опустив його на пiдлогу неподалiк вiд мене. Я глянув на господарiв кузнi й… промовчав.

– Вiтаю тебе, Вищий Дан Г’ене, – гулко бухнув об пiдлогу важкий Гердан.

– Вiтаю тебе, Вищий Чене Анкоре, – глухо буркнув у бороду коваль Коблан.

А ми з Ченом усе ще немов трималися за руки, латна рукавиця зв’язувала нас невидимими, але мiцним путами – i тому кожен iз нас вiв одночасно двi розмови, чув два голоси… жив за двох… І кожен розумiв: двi розмови – насправдi одна, два голоси – майже один, Гердан Шпичастий Мовчун i Коблан Залiзнолапий – о палахкотлива Нюринга, наскiльки ми виявилися схожi один на одного, усi без винятку!.

.

Чен опустив руку й пiшов iз Повитухою Кобланом до горна. А ми з Герданом залишилися.