Шлях меча

А листя, що пiдпливало до Мунiрового клинка, злякано обминало його й неушкодженими плило далi за течiею.

Коблан помовчав, голосно присьорбуючи чай.

– Кажуть, – нарештi продовжив вiн, – вдарила тодi в струмок синя блискавка з ясного неба, роздiливши його на два потоки. І був перший потiк, де стояв мудрий меч майстра Мунiра, жовтим вiд неушкодженого осiннього листя. І був другий потiк, де стояв гордий меч майстра Масуда, червоним – нiби кров раптом потекла замiсть води. І роздiлилися з тiеi митi шляхи ковалiв.

Мунiр iз дванадцятьма свiдками пiшов вiд струмка, а Масуд прокричав iм у спину, що настане день – i в нього теж буде дюжина свiдкiв, якi не бояться дивитись на червоний колiр. Страшною клятвою заприсягнувся Масуд, i тодi вдарила з неба друга блискавка, тьмяно-багряна… Обернувся Мунiр – i не побачив учня свого, Масуда-зброяра, i меча його теж не побачив. А два гiрськi струмки тихо несли у водах своiх осiнне листя…

І ще помовчав коваль Коблан, немов важко було йому говорити, але – треба.

– Ось вiдтодi й називають себе ковалi Кабiра, Мейланя, Хакаса й багатьох iнших земель Мунiровими нащадками. Тому й просимо ми благословення старого майстра на кожен клинок, який виходить iз наших кузень. І семихвостий бунчук Кабiрського емiрату жовтий – кольору полуденного сонця, кольору теплого коржа, кольору осiннього листя, що безбоязно пливе у гiрському струмку…

– А Масуд? – тихо запитала Ак-Нiнчi.

– Вiн так i не з’явився?

– Пропав Масуд. Казали тiльки, що вiн, згiдно з клятвою, викував у таемнiй кузнi дванадцять клинкiв, i тринадцятим був клинок зi струмка випробування. Тьмяною народжувалася сталь цих мечiв, i тiшить iх червоний колiр кровi людськоi. І коли ламаеться меч iз Тьмяноi Дюжини й Одного, знову загоряеться горн у таемних кузнях, i проклятий Масуд-зброяр або один iз його послiдовникiв – а знайшлися й такi – бере важкий молот i йде до ковадла.

Глухо гуркоче полум’я в горнi, стогне залiзо пiд безжальними ударами, i темного Масудового благословення просять на одержимий меч. Або й iще гiрше – не новий клинок куе коваль, а перековуе старий, який був ранiше свiтлий, чистий i…

– А чого це ти, Вищий Чене, – раптом перебив коваля блазень Друдл, – чого це ти казками старими цiкавишся? Начебто не був ти ранiше надмiру допитливий…

Я-Чен вiдповiв не одразу.