Шмагія

В iнший час майстер Леонард без перерви бубонiв про сувоi та казани, замшi й шевретi, курячу шакшу й бучення в киселях. Маючи потребу в палiтурках, навiть такi великi люди, як Просперо Кольраун i Серафим Нексус, прихильно терпiли, поки майстер викладав, смакуючи подробицi:

– …Далi, пани моi, сушене вiдволожуеться, мнеться на тупому бiляку, береться стругом, пушиться на бiляку гострому й качаеться мерейною дошкою. Для виготовлення особливо великоi шагренi, скажу я вам, додатково розгладжуеться склом або каменем…

Зараз чаклун, вiдповiдно налаштований, дивувався, чому Леонард Швелер такий мовчазний.

Хвороба дружини пiдкосила гiганта? Навряд чи. Дружину майстер не надто шанував; подай-прибери, пiди-принеси. Бувало, що й вiдлупцюе. Цей бичок сидiв обiч лiжка болящоi жiнки? «Поряд», якщо вiрити доньцi?! І з цiеi причини не зустрiв дорогих гостей, хоча мiг втратити велике замовлення?! Легше Мускулюс повiрив би звiстцi про раптове вегетарiанство людожерiв гробницi Сен-Сен. Цей тиран допустив спадкоемця Шишмаря на час батьковоi вiдсутностi «порядкувати в майстернi», як доповiла кривенька, – й не приголубив ляпасом улюблену дочку за зухвалi балачки?!

Такого бути не може.

Диво з див.

– Як здоров’я вашоi дорогоцiнноi дружини? – Мускулюс нарештi зважився на запитання.

Майстер Леонард пiдвiв на чаклуна погляд: начебто вперше побачив. Очi в чинбаря виявилися ясно-блакитними. На одутлому, похмурому обличчi цi очi були доречнi не бiльше, нiж п’ятiрня однорiчноi дитини на лапi кожум’яки.

Вiдчуття було пронизливе: начебто слiпий прозрiв – уперше вiд народження глянув на свiт. Раптово Андреа зрозумiв, що в Цетинки – батьковi оченята. Тiльки в дiвчини блакить була весняна, рання, коли вмите небо вiдбиваеться в перших пролiсках, а в батька погляд вiдсвiчував зимовим днем, iскрами в заметах, сивиною в далеких хмарах. Але варто було в Леонардовому поглядi, зазвичай схованому пiд кошлатими бровами, засвiтитися тихiй свечечцi, як виразно ставало видно: так, батько й дочка.

То невже треба було дружинi злягти, щоб у чоловiка погляд почистiшав?

Чи то умився сльозою?

Чаклуновi стало нiяково. Нiби крадькома пiдглядав чужий сором.

– Дякую, погано, – гучно вiдгукнувся майстер. – Зле Ясi. Спить увесь час.

Вiн перестав жувати, додав дивно:

– Це нiчого. Я, що можу, роблю. Це нiчого, пане мiй.

Бiльше, до кiнця обiду, вiн не видав нi звуку. Якщо, звичайно, не брати до уваги плямкання й сопiння.