Шмагія

Або й вiдлупцюе! Леон на руку швидкий… Залишитися? Пiти вiд грiха подалi? Ну поб’е чоловiк – уперше, чи що?!

Ядвiга скосила око на супутницю, мовчки визнаючи за вiдьмою право на керiвництво. Нехай Мелiс у ii лiта й зарано командувати, останне слово все одно ii буде.

Слова не дочекалася. Мелiс ретельно принюхалася, струснула головою, немов проганяла мару, – рудi кучерi розсипалися по плечах, – i рушила вперед, куди вказувала рука-гiлка.

На Ядвiгу не озирнулася, знала: та не вiдстане.

Пiд ногами пружно прогиналися, ледь чутно рипiли мохи.

Пiтнiли легким слизом. Тут завжди було вогко, навiть у лiтню спеку. Вогко, але не багнисто. Лише тепер Ядвiга помiтила, яка тиша пануе навколо. Нi пташиного щебету, нi комариного дзижчання, анi шелесту листя пiд вiтром. Повiтря застигло драглистим дурманом, лякаючи грозою. Вiдьма зупинилася, обмацала долонею порожнечу поперед себе. Із зусиллям зробила крок, другий. Ядвiга заквапилася: загубитися вiд подруги, залишитись наодинцi з мовчазними хащами здавалося зараз найстрашнiшим.

– …Я знаю, ти можеш. Ти мусиш постаратися. Дуже постаратися…

Якоiсь митi жiнцi здалося: ii обступила димова iмла, в якiй роiлися тiнi з коминковоi сажi. Барви дня поблякли, лiс зробився попелястим, неживим. Ядвiга панiчно рвонулася, рухаючись, начебто в грузькому киселi, звареному з жменi «вовчого вiвса». Ледь чутно тенькнула струна, обриваючись далеко, на самiм краечку досяжностi для слуху. Свiт став колишнiм. Шпичакастi заростi ожинника з гронами сизих ягiд i щiльним листям, укритим восковим нальотом, виявилися зовсiм поряд.

Рука мимоволi потяглася до ягiд – i жiнка безгучно вилаяла себе, дурну.

Люди.

На галявинi.

Чужi, не тутешнi.

Вона не могла до пуття розгледiти, чим займалися чужинцi. За два кроки поза кущами причаiлася Мелiс. Озирнулася, сердито махнула рукою: нагнися, дурепо! Помiтять! І знову припала до дiри в чагарнику.

Ядвiга слухняно зiгнулася в три погибелi.

Пiдглядати було страшно: раптом побачать?! Але страшенно хотiлося бодай одним оком… Щосили намагаючись не шарудiти, жiнка рачки поповзла вздовж колючоi стiни й невдовзi виявила вузьку шпарину. Обережно, iз завмиранням серця, визирнула.

– Септi, що там?

– Бачу, але кепсько. Ага, ось… П-прах, зiрвалося! Серп майже дiстав його…

– «Майже» нас не влаштовуе. Дитинко, ти зрозумiла? Пробуемо ще. Старайся. Дужче старайся. Інакше я стану лихим дядьком.