Шмагія

Навiть демони Нижньоi Мами бояться таких лихих дядькiв…

– Я не вмiю! У мене не виходить! Я можу навпаки…

– Ти погана дитинка. Елме, поясни iй.

– Зараз, Фарте. Поясню.

– Сто разiв тобi казав: не називай мене Фартом!

Трое чоловiкiв стояли по краях галявини, утворюючи химерний трикутник. Посеред трикутника з землi стирчали сiм смолоскипiв: п’ять довгих i два короткi. «Смолоскипи навiщо?! – зачудувалась Ядвiга. – День же, сонячно. І полум’я дивне: нiби червиве…» Мiж смолоскипами тремтiло склисте марево, начебто над шляхом спекотного полудня.

А в маревi тупцювала дiвчинка. Босе, бiляве маля. Зовсiм крихiтна, рочкiв семи-восьми. З обличчям у дiвчинки дiялося щось дивовижне. Плаче, бiдолашна? Чи марево риси спотворюе?!

Один iз чоловiкiв поворухнувся. Колихнувся сiрий плащ по п’яти; крислатий капелюх гойднувся, сховав обличчя в тiнь. Точнiсiнько як величезний гриб кажанячий! З-пiд плаща метнулися вузькi руки, схопили повiдець-невидимку.

Дiвчинка захрипiла, хитнулася, нiби вiд ляпаса. Схопилася руками за горло. У вiдповiдь – змах примарного бича. Жертва звивалася гадюкою, немов у ii тiлi зовсiм не було кiсток, намагалася затулитися вiд ударiв.

Марно.

Ядвiзi вдалося придушити крик лише тодi, як затисла собi долонею рота.

– Не треба! Я спробую!

– Та вже постарайся, зроби ласку. Ну-бо!

Дiвчинка приречено дивилася в землю. Худенька, в жовтiй сукенцi, що трiпотiла на вiтрi, вона нагадувала курча серед зграi шулiк.

Серце в Ядвiги розривалося вiд жалощiв. Тiльки чим тут допоможеш? Зрозумiло ж: чаклуни. Зачепиш – на жабу перетворять. Мамця, пригадуеться, в дитинствi лякала…

Жiнка не витримала: замружилася. А коли знову розплющила очi, дiвчинка повiльно розводила руки в боки. Злетiти хотiла, чи що? Погляд ii бiльше не впирався в землю. Моторошнi зеленi вогники мерехтiли в очах крихiтноi iстоти, що раптом здалася Ядвiзi старшою, набагато старшою за своi лiта.

Чи то вiдсвiчували чаклунськi смолоскипи?

Руки дитини колихнулися, нiби водоростi в рiчцi, зажили власним життям. Пальцi тягли, смикали, зв’язували, рвали, плели мереживо. Рухи до болю нагадували жести чаклуна в плащi, коли той затягував на шиi жертви петлю, змахував бичем. Невже там, на iншому кiнцi ниток, хтось теж зараз хрипить, корчиться? Молить: «Не треба!»?! Шепотить: «Я намагатимусь»?!

Ядвiгу вкрив крижаний пiт.