Шмагія

Втiкати! Геть вiд заклятого мiсця! Нехай Леон свариться, нехай приб’е мало не до смертi! Аби тiльки не бачити, не чути, не думати…

– Так, добре… Давай, давай…

– Прокляття! Вiн зачув!

– Хто?

– Маг трону…

– Серпанок! Хутко! Допоможiть менi!

– А вона?

– Начхати! Головне…

Що було зараз головним для чаклунiв-мучителiв, дiзнатися не судилось. Повiтря налилося аспiдною чорнотою, вуха заклало. Порив буревiю задув i порозкидав у рiзнi боки смолоскипи, що кричали пташиними голосами. Жовток сонця круто зварився.

Налягла задушлива, беззоряна нiч. Крiзь виття заблуканого буревiю до Ядвiги долетiв крик Мелiс – вiдьма вiдчайдушно молола якусь нiсенiтницю. Жiнка ще встигла побачити, як переможно, з дорослою зловтiхою посмiхнулася дiвчинка, зробила крок – i нема! Гадюкою, тягучим холодцем, рiдкою смолою вилилась за огорожу, яка впала пiд ударом…

У далекому яру, переляканий до кольок, ховався Дiдусь iз Хащi.

Вилiз вiн лише до вечора.

CAPUT I

«Побачив трьох вродливих дiв, що маг силком по мiсту вiв, йшли лицарi гуртом…»[1 - Тут i далi – вибранi цитати з поеми «Вертоград» Адальберта Меморандума, народного ятрiйського поета, штабссекретаря Ложi Силаботонiкiв, автора «Куртуазного Декларату».

]

Нi, не варто було iсти на нiч мочених трепангiв!

Ця думка невiдступно переслiдувала Андреа Мускулюса весь час, поки чаклунова карета в’iжджала в Ятрицю. У лиходiйки-думки був значний почт – наприклад, каяття. Муки сумлiння. Самоiдство та самобичування також були ii супутниками, вкупi з тiлесною немiччю.

І все це веселе товариство вгнiздилося в шлунку та гласом того, хто волае в пустелi, закликало вiддалений розум: «Не зупинив? Пiддався грiху?! Ну буде ж тобi за це!» Досвiдчений чароплiт, довiрена особа самого Просперо Кольрауна, талановитий малефiк, а в майбутньому – цiлком можливо, що й особистий лейб-малефактор короля Едварда II, Мускулюс без особливоi працi впорався б iз пiдступними заколотниками. Взяв би за горлянку далебi швидше, нiж герцог Арнольд Здоровань придушив Бунт Пасквiлянтiв. Але юрмиська ворогiв здавалися незчисленними, неначе сарана в липневiй гречцi, а сили слiд було берегти для iншого.

Геена снiгова поглинь вiртуоза-кухаря з «Пузатого фавна»! Із кропом, iз зернятками кмину, з розсолом, запашним i пряним, поданим окремо в порцеляновiй чашечцi! Ах, на денцi посудинки солодко воркотiла пара фазанiв… Чи фазани не воркочуть, а курликають? Втiм, не мае значення.

Колеса гуркотiли по кругляку брукiвки.