Шмагія

Зрештою вулиця вдарилася об землю та перетворилася на вибоiстий путiвець, зарослий по узбiччях курним лопухом i лакримозою з м’ясистим, соковитим листям.

За кущами лисотраву блиснула зеленава гладiнь рiчки. Незабаром виявилася стежка, що вела уздовж берега. Стежка-ошуканка поминула рибальськi мiстки та пiдступно пiрнула в салатнi нетрi. Андре, зiгнутий у три погибелi, тупотiв тунелем iз переплетених над головою пагонiв i тихо лаявся. А коли нарештi змiг випростатися, вiдразу зрозумiв, що по-трапив у театр бойових дiй.

Причому, не на верхнi яруси й навiть не в партер, а просто на самiсiньку авансцену.

– Краще не пiдходьте. Уб’ю, – похмуро пообiцяв герой, притискаючись спиною до верби-лозяницi.

Роль героя виконував знайомий Мускулюсовi актор: хлопець-дурник, аматор дитячих iгор, фальшивоi магii i таемничих пасочок. Зараз парубiйко анiтрохи не нагадував блаженного: в руках вiн стискав важкого корча, ладний без вагань пустити його в хiд. До хлопця тиснувся хлопчик рокiв п’яти, який, наслiдуючи старшого, виставив перед собою горiховий патичок.

Маля було неабияк налякане, але налаштоване не менш рiшуче за старшого приятеля. Блiде обличчя, оченята запекло витрiщенi – а губи при цьому щiльно, по-дорослому, стиснутi. Заревти? – хiба що заревти бичком, кидаючись у бiй.

Зараз малий дуже нагадував Леонарда Швелера, яким чинбар був до хвороби дружини.

До героя з дитиною повiльно наближалися трое лиходiiв. Один знайомий: Якоб Гонзалка, архiварiус магiстрату. Нещасний батько, чия дочка зникла без вiсти.

У руках архiварiус невмiло стискав коротку теслярську сокиру.

З ним – ще двое. Похмурий, начисто поголений здоровань: розхристана полотняна сорочка, волохатi груди, в руцi – рiзницкий нiж-сiкач. І жилавий дядько; кущi брiв, звислi вуса з сивиною. З «пiдстрелених» рукавiв кожуха безглуздо стирчали лапи-граблi; пальцi до бiлизни в кiсточках стисли сукувате полiно.

– Чув, Мятлику? Це ми, значицця, не пiдходимо. Це вiн нас, значицця, вбиватиме. Поговори менi, сучий сину! Куди Якобову доньку спровадив, паскуда?!

– Скаже вiн, усе скаже, Клаусе.

Ти праворуч заходь, а я лiворуч. А ти, Якобе, посерединi, в тебе сокира.

– Малого Шишчиного не зачiпайте! Шишмар зачавить опiсля…

– Що, теж завести хотiв, гадюченя?

Архiварiус iшов мовчки.

– Ну-бо разом…

Мускулюс ляснув у долонi, привертаючи увагу.

– Агов, пани моi! Допомоги не потрiбно?

Вся компанiя втупилася в единого глядача, немовби це був король Реттii в блиску та славi.