Шмагія

Що саме безглуздiя РаБеЗу – ключ до успiху.

Просперо Кольраун тодi не знав, що iсторiя стихне на багато лiт, перш нiж Андреа Мускулюс зв’яжеться з ним iз Ятрицi, втупившись у кухоль пива. Не пiдозрював вiн i того, що наприкiнцi зв’язку довiрить малефику вiдомi подробицi та порекомендуе учневi дiзнатися про всi обставини давньоi справи, якi виявляться в радiусi досяжностi. Але з важливою умовою – без вiдриву вiд основноi роботи.

По тому бойовий маг штурхонув лярва-пiвника, допив iз чужого кухля рештки пива й поринув у пустi мiркування.

Кiнець зв’язку.

Далi доведеться зв’язувати кiнцi спочатку.

CAPUT IV

«Життя у мага – свято днiв, то вiн в лайнi, то на вiйнi – чого i вам бажаемо…»

Ось так, значить. Як у популярному ле Томаса Бiннорi: «Пiди туди, не знаю куди, знайди те, не знаю що». Причому, не на шкоду основнiй роботi. Вiд думки про «основну роботу» в Мускулюса заболiв зуб: як нагадування. Морщачись, Андреа обережно, щоб не порвати, потяг за нитки дозорноi павутини.

Линяння затримуеться, «крижаний дiм» стоiть… Що ж, на час змiнимо квалiфiкацiю: з малефiкiв у нишпорки.

Мав рацiю ланд-майор: чаклунська справа – не мед!

Вiн клацнув пальцями, пiдкликав гарненьку подавальницю. Розплатився, демонстративно пiдкинув на долонi срiбний шмон.

– Як менi знайти вiдьму Мелiс, голубонько?

– А ви, пане, спустiться до Ляпунi. І бережком ген куди, – дiвиця вказала пальчиком униз за течiею рiчки, невидимоi за будинками. – Спершу закрут, по тому мiсток буде.

Гарний, з поруччям. Тiльки вам на той бiк не треба. Поминете мiсток i простуйте собi далi. Перший дiм, який за мостом побачите – вiдьмин i е. Легеньких вам нiжок, пане!

Пояснюючи дорогу, – докладно, нiби недоумку, – красуня старанно дивилася повз грошик. Шмон ii не цiкавив. Просто вирiшила допомогти людинi. З щироi доброти. Природно, безкорисливiсть i чуйнiсть були вiдповiдно винагородженi. Мускулюс розкланявся з дiвицею i рушив у зазначеному напрямку. За спиною стихали регiт, галас, розпачливий вереск поросят i могутнiй, оперний бас китовраса.

По мiрi наближення до Ляпунi мiсто поступово сходило нанiвець без будь-якоi чiткоi межi. Можна було б вважати таким рубежем саму рiчку, але дуже й дуже умовно. Кам’янi будинки з дахами з черепицi горбилися, присiдали, тислися до землi, нiби пiд гнiтом незримоi долонi велетня Прессiкаеля. Пiшли дерев’янi хати, хатини, халупи та руiни. У брущатцi брукiвки спершу з’явилися вибоi, потiм – неабиякi дiри.