Шмагія

 – Чи вiдаеш, якi нещастя загрожують бiдоласi, в чиему хлiвi народилося теля з п’ятьма хвостами?! Першi прикростi вже встигли знайти тебе!

Дядько Мятлик упав на колiна.

– Твiй борг у «орлянку» мiняйло Фрауш потай продав братам Коблецам! Близька розплата, ох, близька!..

– Тварюка! Без повiдомлення! Я б…

– Це лише початок, дурний Мятлику! Початок скорботного шляху! Але не впадай у вiдчай, я з тобою, – пом’якшав чаклун. – Ось, вiзьми. Це заговорений цвях. На ньому – Закляття Завзятого Благочестя й Загального Оберега вiд Лиховiсних Дурнiв! Забий цвях у одвiрок хлiва, тричi окропи сечею теляти – й напастi минуть тебе.

Якщо, звичайно, ти без зволiкання вiддаси борг.

– Дякую, майстре чаклун! Удачi вам на тисячу рокiв наперед! Зберiгай вас Повзуча Благодать!

– Поспiшай, Мятлику!

– Я миттю!

Якоб Гонзалка лишився сам, але не злякався. Архiварiус iз божевiльною надiею дивився на малефiка. У Мускулюса стислося серце. Вiн знав, про що його запитае ця людина. І не мав сили збрехати.

– Майстре чаклун… Ви знаете, де моя дочка? Ви повиннi знати…

Андреа опустив руки.

Волосся вляглося, очi згасли, – й архiварiус затнувся. Вiн усе зрозумiв. Вiдвернувся, побрiв геть, зсутулений, волочачи ноги. Мускулюс дивився вслiд. Вiд сорому в «столичноi штучки» горiли вуха. Чаклун. Консультант лейб-малiфiцiуму. Учень бойових магiв трону. Нагнав страху на двiйко простакiв, а як до справи… Так, врятував життя парубiйковi. Так, це не його профiль: шукати й рятувати. Так, «без вiдриву вiд основноi роботи».

Геена поглинь усi цi триклятi «так»!

Малефiк змусив себе струснутися. Натяг на обличчя посмiшку-маску:

– Що скажеш, отроче? Як тобi магiя?

– Ха! Магiя-шмагiя… Це вам усе Цетинка вибовкала! Так i я можу!

Нахаба! Навiть подякувати забув.

– Можеш? А чому ж за корча взявся?

– Ну… – знiяковiв молодик. – Ваша правда. Не мiй день сьогоднi. Але ж ви – справжнiй чаклун! Малефiк! Могли б iх…

Наступноi митi Андреа лагiдно схопив грубiяна за комiр сорочки. Зi скрадливiстю хижака зазирнув у вiчi.

– А ти, мiй юний друже, хотiв, щоб я iх убивати почав? Серйозно? – пошепки поцiкавився вiн. Вiд цього шепоту ворони, що кружляли над вербою, збилися в ключ i полетiли свiт за очi. – Магii йому, сучому синовi, схотiлося! Це люди, зрозумiв? Лю-ди! Дурнi, звичайно… Убивати iх за дурiсть? Псувати? Урочити?! Вони ж за дiтей бояться. У цього, з сокирою, донька зникла! Ех, ти… магiя-шмагiя…

Вiн вiдпустив яскраво-червоного вiд сорому парубiйка.