Шмагія

Здаеться, дошкулило.

– Ти ось дитину додому, до батька-матерi вiдведи. Наступного разу я можу й не встигнути.

– Вiдведу… – молодик тужно буравив землю поглядом. – Дякую, майстре Андреа.

Чаклун мовчки кивнув. Вiдвернувся. І побачив.

На тiм березi Ляпунi, над водою, стояла дiвчинка. Рокiв восьми-дев’яти. Бiлява. У жовтiй сукенцi. Донька архiварiуса?! Нi, Намюр казав, iй шiсть виповнилося. Ця старша. І обличчя… глянсове, гладеньке, лялькове. Бiля очей – зморщечки. А очицi уважнi, гострi…

Вiчний Мандрiвцю! Як вiн примудрився все це розгледiти?! Хай рiчка й неширока…

Дiвчинка насупилася, рiзко мотнула головою – i вiддалилася.

Тепер Андреа не бачив нiяких подробиць. Тiльки одне: крихiтна постать прудко вiддалялася до узлiсся. Текла, вигиналася, ковзала гадюкою. Рухи в дiвчинки були стрiмкi, як у сокола, що атакуе. Личко ляльки. Надприродна гнучкiсть. На пам’ять чаклун нiколи не скаржився, але зараз дивувався: кого нагадало йому дивовижне дитя?!

Гiлка «ведмежоi журавлини» гойдалася, позначаючи мiсце, де крихiтка пiрнула в лiс.

Живе вона там, чи що? Лiсникова донька?!

Молодик нiяково порушив мовчанку:

– Ну, ми пiшли. Я вiдведу Тiля додому.

– А я знаю, хто ти! – раптом випалив малий, що мовчав досi. – Ти до дiдуся Леона в гостi приiхав. Ось я дiдовi скажу – вiн дядьковi Клаусу шкiру видубить!

Малюк гмикнув i невпевнено поправив сам себе:

– Або вiдлупцюе…

Мускулюс посмiхнувся вже по-справжньому, жартома дав хлопчиськовi потиличника та пiшов далi.

Коли порiвнявся з мостом, спiткнувся, пригнiчений кепською думкою. Що, коли хлопець дiйсно хотiв завести кудись онука Леонарда Швелера?! І дочку архiварiуса вiн завiв?! Нiсенiтниця! Навiщо це йому?! Лiзуть усiлякi дурницi в голову… Швидше б линяти дiвки почали. І скiнчили. Отодi зiтхнемо спокiйно…

Андреа знизав плечима й знову рушив далi.

Коли мiст лишився за спиною, вiн змiркував, кого нагадала йому дiвчинка в жовтiй сукнi.

* * *

– Свiтлого сонечка, чистоi мани! Заходьте, майстре чаклун, у мене не замкнено…

Чужу ману Мускулюс зачув звiддаля.

Ледь на пагорбку за вербами постали дерев’яний будиночок i купка повiток, обнесенi високим тином, так вiдразу й зачув. Хатинка мала вигляд справжнього вiдьомського кубла: мох-бородань на стiнах, обаполи та вiконницi густо порiзанi рунами, на дверях – вiзерунок iз яскравих пер. Мабуть, шепiток-«липучка» тримае. Таким замовлянням господиня може мiняти вiзерунок хоч iз мiськоi площi.