Снулль вампіра Реджінальда

Якби Мелiс не знала свого чоловiка, то подумала б, що Фортунат Цвях вирiшив набути виплеканого Вигляду – так вiн переслiдував iнферналiв на неясних ярусах володiнь Нижньоi Мами.

– А якщо тебе спитають про це на захистi?

Наступнi пiвгодини були присвяченi осуду чарiвницьнедоучок, якi кепсько знають «Курс новiтньоi iсторii шабашiв», роздiл 16, «Весняний переддень».

– І все одно не розумiю, – мовила колишня вiдьма, в недалекому майбутньому – магiстр Високоi Науки з дипломом, – коли догана закiнчилася.

 – Переддень весняний, а зараз – друга половина лiта…

Венатор вiдставив убiк глечик iз водою. І взяв другий дзбан, трохи менший: iз червоним «La Morte». Вiн звичайно не пив зранку, але бесiда вже його стомлювала.

– Перенесли, – стенув плечима. Пальцi нервово смикали пояс халата, зав’язуючи й розпускаючи хитрi вузли. – За узгодженням з астрологiчною комiсiею Колегiуму Волхвування. Кажуть, зiрки так стали.

– От! Зiрки!..

– Слухай, а власне, яка рiзниця: весна, лiто? Влiтку навiть краще.

Дощi не мрячать, дороги не розквашенi…

– Дороги! А я тут змучуся, знаючи, що ти там – один!

– Чому один? Нас буде дванадцятеро: найкращих iз кращих. Парна Дюжина – це теж традицiя. Перед початком Вальпургiналiй курфюрст Брокенгарцький розсилае запрошення вiдомим венаторам. Де просить – завваж, люба, курфюрст просить! – прибути, щоб гарантувати безпеку мирного населення. Природно, ми прибуваемо й забезпечуемо.

– Ми? Ти ж казав, що iдеш туди вперше!

«Улюблених усi вбивають», – згадався Фортунатовi рядок iз балади Адальберта Меморандума, народного ятрийського поета.

Далi в баладi карбованим ямбом перелiчувалися рiзнi варiанти способiв убивства.

– Я такого не казав. Я значився в Парнiй Дюжинi VIII i IX Вальпургiналiй! Плiчоплiч iз Гарпагоном Понурим, моiм учителем, i великим Тiльбертом Люстеркою! Із братамиблизнюками Нiльсом та Йоханом ван Хейзингами! До речi, я був единий, хто вiдрiзняв Нiльса вiд Йохана.

А потiм про мене забули! І лише тепер, як я сказав тобi на початку…

Ще пiвгодини пiшли на самовихваляння. До нього виразно домiшувалася образа на куцу пам’ять улаштовувачiв, що забули про Фортуната Цвяха. Руда Мелiс серцем чула, що милий чоловiк, бовкнувши зайвого, вiдводить розмову вбiк, але впiймати на гарячому не могла.

Та, чесно кажучи, й не хотiла.

Руда вiдьма знала, що таке бути дружиною венатора.