Снулль вампіра Реджінальда

Фарте, я телепень. Я нездара. Я цiлковите й остаточне нiщо. Я нездатен навiть напiвемпiрично розрахувати дисоцiацiю корпускули флогiстону в синглетному станi. Я – сором держави, i не треба мене переконувати…

– Гаразд, – погодився мисливець на демонiв. Вiн теж при здоровому глуздi не взявся би за розрахунок дисоцiацii флогiстону. А примхи теоретика, який завжди вередував пiд час розумового застою, встиг вивчити до дрiбниць. – Домовилися. Ти – нiщо.

– Сам ти нiщо, – мляво, а головне, поза всякою логiкою огризнувся друг дитинства.

 – Хвала небесам, завтра на свiтанку я виiду до Брокенгарца. Дорога зцiлить мене. І я повернуся оновленим.

– Стривай! Маттi, благаю, повтори ще раз, що ти сказав! Ти iдеш до Брокенгарца?

– На жаль.

Нi, логiка явно уникала Кручека.

– Навiщо? Обслуговувати Вальпургiналii?!

Жахне видiння вiдвiдало Фортуната Цвяха. Радники курфюрста Леопольда припустили фатальну помилку. І замiсть одного з дванадцяти венаторiв до Парноi Дюжини було запрошено найсумирнiшого та найневиннiшого приват-демонолога, доцента Унiвермагу, сфiнкса кабiнетiв i грифона колоквiумiв.

Треба негайно повiдомити, пояснити, вiдновити статус-кво…

– Якi ще Вальпургiналii?

Служитель принiс замовлення. Кручек виразно помахав кухлем, демонструючи свое ставлення до Вальпургiналiй, i припав до живлющоi вологи. Коли вiн одiрвався вiд пива, його вуса й борода були в пiнi й робили Кручека схожим на нерпеса, морського звiра-оракула.

– Я iду до Брокенгарца на запрошення мiсцевоi Палати мiри й ваги.

У них днями помер магеталон. Ну, цей, котрий чиста одиниця. У Брокенгарцi схибнулися на еталонiзацii…

– Вiд чого помер?

– Вiд старостi! І тепер треба обчислити новий еталон. Десять кандидатiв уже вiдiбрано, залишилося зробити остаточну звiрку. У курфюршествi немае фахiвцiв потрiбного рiвня. Обербургомiстр звернувся з проханням у ректорат Унiвермагу, ректор дав згоду й велiв провести жеребкування серед доцентури… Одним словом, iду я.

– Тобi випав жереб?

– Я зголосився сам. Хочу розвiятися.

Фортунат полегшено зiтхнув. Поперше, жодноi помилки. Подруге, чотири днi дороги до Брокенгарца будуть куди веселiшi, якщо iхати не самому, а в гарному товариствi.

– Влаштуемо парубоцьку вечiрку? – смiючись, запропонував мисливець на демонiв. – Дамо жару?

Вiдомий теоретик, нинi – втiлення свiтовоi скорботи – кивнув.

– Влаштуемо. І дамо. Якщо на трьох, то чого не дати?

– Чому на трьох?

– Тому що нас буде трое. Ти, я та головний скарбiвничий Реттii.