Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею

А коли я, знiчено затинаючись, пояснив, хто е наш добродiйник Скоморох-Кожум'яка – пролунав грiм:

– Лерка, з глузду з'iхав? Якого дiдька ти дав манiяку нашу адресу?!

Я навiть не образився. Пригадав миролюбнiсть пiдполковника.

Проте виправдовуватися довелося аж пiвгодини.

– Може, вона антикварна? Дорога? – поцiкавилася врештi дружина, змiнивши гнiв на ласку.

– Ага, аякже! Тодi б з мене не дванадцять п'ятдесят мита злупили!

Аргумент видався Наталi досить переконливим, i вона втратила до кульки рештки зацiкавлення.

Денис, що саме повернувся зi школи, повертiв iграшку в руках, скривився: «Фiгня якась,» – i пiшов у свою кiмнату.

На сервантi кулька виглядала недоречно, тому я закинув ii до найближчоi вази.

Хай лежить.

5

– Там Денис з ящика епiстолу витяг, – Наташка вказала пальцем на телевiзор, на якому бiлiв довгий конверт. – Поминальну. Тобi, бiженцю ти наш! Цiкавляться, коли врештi добiжиш!..

Це був звичний для нашоi сiм'i жарт.

Десять рокiв тому, коли мама з дiдом зiбралися чкурнути в Штати, я примудрився отримати статус бiженця.

За компанiю. Настав час великих змiн: рок-н-рол i Союз були вже мертвi, хоча прикидались живчиками, а ми – ще нi, i нам залишалося тiльки тупо дивитися на ряди банок з хрiном у «Гастрономах». Телевiзор заливався, як цвинтарний соловей; грошi мутували в шпалери для сортирiв. Мама силомiць витягнула нас iз Наталiею i шестирiчним Дениском до Москви, у посольство США, ми простирчали там у натовпi пiвдня на спецi, не маючи змоги вийти хоч на хвилину. Анкети, бланки, довiдки… Найчiткiше закарбувалася в пам’ятi грудаста баба-зоотехниця Арiна Тихонiвна Шапiро. Вона народилася у селi Великi Варнаки, на собi мала поцяцьковану квiточками шаль i ситцевий сарафан iз рюшами, та активно страждала вiд погромiв. Будь-хто охочий мiг отримати про ii пригноблення детальний звiт. Попри те, жертву насильства слухали неохоче, спiвчувати й зовсiм не бажали, а потай навiть заздрили ii непохитному здоров'ю: примара медогляду жахала багатьох. Вже не знаю, чому. Дениско просився у туалет, хотiв iсти; пiзнiше, коли ми вже покинули гостинну будiвлю, вiн зупинився бiля смiтника у дворi й сумно сказав: «Кашею пахне!..» Коли передi мною нарештi постав похмурий Вiдповiдальний Спiвробiтник Служби Іммiграцii й Натуралiзацii, осатанiлий вiд багатогодинноi спiвбесiди з вiд’iжджантами, я поспiвчував йому i собi. Вголос. Це був перший випадок, коли моя балакучiсть виявилась доречною.