Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею

Наручники! Мабуть, злочинець, з-пiд конвою втiк… в'язниця ж поряд, на Полтавському!..

– Напали, гади… грошi! грошi забрали!.. Менти… або бандюги у формi… м-ментовськiй…

Лiве вухо у нього надiрване, стримить хрящем. Очi каламутнi, обличчя, як i руки, вщент залите кров'ю. У мертвотному свiтлi лiхтаря воно видаеться неживим, наче в мене вчепився небiжчик. Або клоун у гримi. Цирковий грим зблизька – сильне видовище. Не для слабкодухих.

– Врятуй, б-брате…

Вирватися й дати драла?

– Я… вибачите, я…

У цю мить сили залишають людину.

Мабуть, всi пiшли на останнiй ривок. Хватка розтискаеться, я ледве встигаю пiдхопити пораненого пiд пахви. Важкий, зараза, дарма що зрiст, як у горобчика.

– Тримайся, мужик! Я зараз… зараз…

Мало не звалюючи його на землю, притуляю спиною до огорожi. Начебто сидить, не падае. І дихае… поки. Кленучи свою м'якотiлiсть, стукаю в найближчу хвiртку:

– Хазяi|хазяi|! Людинi погано! «Швидку» викличте! Ей, хазяi!..

А може, у них телефону немае? Повинен бути.

Хоча б мобiльник. Будинок багатий: двоповерховий, з балкончиком… Господарi вдома: он, вiкно блакитним свiтиться. «Поле чудес» дивляться. «Користуючись нагодою, хочу передати привiт сестрi Марусi з Пупирцiв, а також ii чоловiковi, почесному стрiлочнику Івану Кузьмiчу…»

– Агов, е хто-небудь?!

– Вася, жени ракло! П'янички, тварюки, життя вiд них немае…

На ганку спалахуе свiтло, на порозi з’являеться шафа з головою – мабуть, Вася. Класичний. У руцi – сучкувате знаряддя насильства.

– Чого кричиш? Вали звiдси, алкаш!

– Та не алкаш я! Лiкарiв треба… тут мужику погано…

Про те, що «мужик» поранений i в наручниках, розсудливо замовчую.

– Чуеш, Ірко? Викликати? – шафа розвертае фасад углиб будинку.

– А потiм штраф платити? Жени втришиi!

Амбал в дверях якось невизначено, по-бабськи, знизуе плечима. Свiтло на ганку гасне. Ось такi у нас люди. Добрi самаритяни. Ера милосердя во плотi.

Мене бере зло. Кидаюся до огорожi навпроти – i чую тупiт нiг.

– Не рухатися! Стрiлятиму! Руки на огорожу!

Заслiплений лiхтариками, краем ока встигаю помiтити трьох у формi.

Все. Приплив. Сушiть весла.

Серце вiдчайдушно тренькае, провалюючися кудись до шлунку. У животi – крижаний спазм, i дуже хочеться в сортир. Поволi, немов у страшному снi, кладу руки на огорожу.

– Ноги ширше! Так i стiй.

Так i стою. Якщо це бандити, iм зайвий свiдок – кiстка в горлi. А якщо i справдi мiлiцiя – на мене справу i «повiсять».