Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею

Застали на мiсцi злочину, руки в кровi, коньяком пахне… М-мать! У мене ще i ножик на поясi! Швейцарський «Victorinox», подарунок любоi тещi… Маленький? – ну i що?! Людину при бажаннi олiвцем зарiзати можна.

– Не вiн це, Сеня!

– Точно… Б-блiн!

– Повернiться.

Повертаюся|обертаюся|. Всi дивляться на мене. Трое|три| ментiв, два лiхтарики i два стволи. Менти дивляться пильно, лiхтарi – яскраво, стволи – нервово. Нарештi стволи з лiхтарями неохоче опускаються.

– Старший лейтенант Стратичук, – козиряе безлiхтарний i беззбройний мент, звично розкриваючи посвiдчення у мене перед носом.

Брехати безглуздо: все одно вони його самi ось-ось помiтять. Та й не збираюся я брехати! Менти, схоже, справжнi, нiякi не бандити. Хоча… одне iншого не виключае.

– Оно, бiля огорожi, – показую рукою, щоб вже напевно.

Двое зриваються з мiсця. Миттю опиняються поруч iз пораненим.

– Вiн! Живий…

– Двi дiрки, Семен! Ну ти стрiлець! Ворошиловський!..

– «Швидку» треба… загинаеться, п-падла…

– Чорт, рацiя в машинi залишилася – чортихаеться старший лейтенант Стратичук. – Стiйте тут i не намагайтеся тiкати. Нам треба буде взяти у вас свiдчення.

Тон у старлея майже доброзичливий. Мiй живiт потихеньку вiдпускае. Натомiсть все тiло починае тiпатися дрiбним тремом. Намагаюся розслабитися, але починаю ганебно стукати зубами. Не вийде з мене Брюса Уiллiса. Нi хрiна з мене не вийде.

Тим часом старлей починае стукати в знайому хвiртку.

– Вася, знову ракли! Знову! – верещить з будинку стервозна Ірка. – Я заре мусарню викличу!

Мимохiдь спiвчуваю Васi. І довго, ретельно спiвчуваю собi. Гумор прорiзався… Шибеника.

– Мусарня вже тут! Лiкарiв викликай, громадянко! – гаркае старлей.

Із вiкна несподiвано гримить: «А зараз, користуючись нагодою, хочу передати привiт…» Напевно, Ірка з переляку дистанцiйку впустила. Кому хочуть передати привiт, залишаеться загадкою: телевiзор булькае i замовкае.

– Та викликали iх, лiкарiв ваших, – басом вiдгукуеться Шафа-Вася. – Ломився тут один козел…

Виходить, даремно я про нього погано подумав. Добро, воно завжди проявиться.

– Це я козел, – служивi дивляться на мене, як на психа. – Я ломився. Цей… утiкач… Вiн iз кущiв на мене вивалився. Весь у кровi. «Допоможiть» – стогне. Я й почав стукати…

Старлей кивае iз задоволенням:

– Добре. Ви все правильно зробили.