Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею

З-за повороту долинае шум машин. Провулок осявае нервове мерехтiння блималок, i до нас пiдкочуються одразу два «бобики». Один антикварний, з верхом iз брезенту. Із другого, новiшого, вибираеться огрядний дядько в цивiльному. Старлей Стратичук квапиться назустрiч, пiдкидаючи руку до пом'ятого околиша кашкета.

– Узяли, товариш пiдполковник! Узяли! Тут свiдок е, вiн «Швидку» викликав…

– Ясно.

Погляд у пiдполковника генеральський. Наскрiзь. У поглядi – табори без права на листування. Рокiв сто, не менше.

– Поiдете з нами, громадянине. Хворостов, перевiрте факт виклику. Хай пiдтвердять.

А у мене в головi, долетiвши з неабияким запiзненням, б'еться одне-едине слово: «Свiдок! Свiдок!» Ф-фух, гора з плечей… Напевно, з боку я виглядаю повним iдiотом: стою, не знаючи, куди подiти закривавленi руки, безглуздо посмiхаюся всiм одразу й водночас – нiкому. Самому собi.

Ляскають дверцята, стае галасно. Старлей нарештi розслабляеться, дiстае пачку цигарок. Пiдходжу.

– перепрошую, у вас цигарку можна?

– Треба, – посмiхаеться мент, простягаючи менi пачку «LM», i вiдразу стае дуже милим хлопцем.

Схоже, сьогоднi вночi вiн нап'еться до повноi чарiвностi.– Палiть.

Взагалi-то я курю рiдко i тому цигарок зазвичай не ношу, але зараз органiзм владно вимагае заспокiйливоi дози нiкотину. Коли прикурюю вiд дешевоi «одноразки» старлея, руки у мене вже майже не тремтять. Затягуюся – так, щоб легенi й мiзки продерло наскрiзь. З провулка пiдтягуються ще двое. Обидва в цивiльному одязi.

За ними плентаеться розфарбована дiвчина, тягнучи по землi драний жакет. Дiвчинi холодно. При свiтлi лiхтаря видно: на вилицi в неi набухае неабиякий синець. Губи танцюють, дiвчина щось плутано говорить, косметика «попливла», i вона розмазуе ii по обличчю.

Машинально прислухаюся.

– …зовсiм псих! Зовсiм! Ненормальний. З нiг збив – i в яр… А ви де були? Де ви були, дебiли?! Вiн же мене… Вiн мене ледве не вбив! Нiж до горла: читай, кричить, вiршi!

– Якi вiршi?

Це пiдполковник.

– Не знаю! – дiвчина на межi iстерики. – Ну, вiршi! Як там… зараз… «Ви страшнi, коли поводите очима… чому, я не знаю… я почуваю…»

– «…Ви – страшнi, коли отак поводите очима… Чого менi так страшно – я не знаю; таж я нiчим не винна перед вами – i все ж я почуваю, що боюсь!»

Чесне слово, саме вирвалося.

Дiвчина замовкае, жалюгiдно плямкаючи губами. Пiдполковник стрiмко обертаеться до мене:

– Що ви сказали?

– Це Шекспiр. «Отелло».