Захребетник

Один, два… чотирнадцять, п’ятнадцять… Негоже переконаному цинiковi, позбавленому iдеалiв, червонiти, мов хлопчисько. П’ятдесят три, п’ятдесят чотири… Нiщо нам не чуже, все робить нас дужчими. Сто десять, сто одинадцять…

Сто двадцять чотири.

– Радий знову бачити вас, пане!

Перед Джеймсом поперек дороги стояв рябий «мисливець» зi зброярськоi крамницi. По правдi кажучи, хлопець устиг забути про той iнцидент. І, на вiдмiну вiд рябого, не надто зрадiв зустрiчi.

– Добрий вечiр, пане! Вибачте, я поспiшаю…

Рябий неприемно посмiхнувся:

– А я, знаете, нiкуди не кваплюся.

Обличчя «мисливця» хижо витяглося, глибоко посадженi очi тьмяно блищали, як у клiентiв опiумноi курильнi. Брукiвка при свiтлi мiсяця блищала так само, пiдсилюючи непереборну вiдразу, що без причини спалахнула у Джеймсовiй душi.

– Що вам треба, пане?

– Менi? Власне, дрiбниця.

– Яка?

– Я бажаю, щоб ви ще раз показали менi ваш чудесний прийом.

– Саме зараз?

– Саме зараз. Анi хвилиною пiзнiше.

– А якщо я не бажаю?

– Що ж, забажайте. Буду вам дуже вдячний.

Рябий вiдверто провокуе сварку, – це без сумнiву.

– Пане, ваша наполегливiсть мене стомлюе, – Джеймс намагався говорити спокiйно й доброзичливо. Всетаки крах iдеалiв дечого навчив молодика. – Якщо вам запраглося схрестити iз мною клинки, я до ваших послуг. Завтра вдень – там, де ви запропонуете. А тепер дайте менi пройти.

Рябий усе ще заступав дорогу. Рука «мисливця» лежала на ефесi шпаги, а поза ясно виказувала готовнiсть вихопити зброю будьякоi митi.

– Ви – найманий убивця? Професiйний браво?

Запитуючи це, Джеймс посмiхався.

Терплячiсть не значилася серед достоiнств колишнього iдеалiста.

– Нi.

– Грабiжник?

– Нi.

– Просто забiяка?

– Нi.

– Дурень?

– Навряд.

– Дуже добре.

– Чому ж це добре? – уперше стриманiсть рябого дала трiщину. Зпiд нахабноi маски визирнуло здивування, немов злодiй iзза рогу сплячого будинку.

Джеймс Рiвердейл, серед предкiв якого значилися граф Роберт Швидкий, близнюки Сайрус i Сайлас Непереможнi, Клайв Гроза Шарлатанiв i, нарештi, улюблений дiдусь Ернест, розреготався, вiдчуваючи приплив бадьоростi.

– Куди вже краще, пане! Виходить, менi буде не так огидно заколоти вас!

Хлопець вiдстрибнув назад i вихопив iз пiхов рапiру, подаровану йому дiдом на минулий день народження.