Захребетник

Йому й без того вистачало клопоту.

Бiй, коли кожен iз супротивникiв озброений двома клинками рiзноi довжини, – о, такий бiй рiдко бувае елегантним до кiнця. Дуже часто, якщо двое сходяться вiчнавiч, крiзь мереживну завiсу майстерностi на сцену видираеться груба сила. Цей вайло поганенько знаеться на красi, зате напролом рветься через усi перешкоди.

Що ж, свiт недосконалий.

Але стiйкий.

Опинившись упритул i не маючи змоги без утрат вивiльнити зброю, рябий буцнув Джеймса лобом у лице. А коли збагнув, що промахнувся, то без зайвих докорiв сумлiння стусонув суперника ногою в низ живота й рiзко штовхнув обома руками.

Хлопець вiдлетiв назад i на мить утратив рiвновагу – на коротку, скороминущу, невагому мить…

Цього було досить.

Бiль шмагонув по грудях, з лiвого боку. Джеймс навiть здивувався попервах. Як же так? Якщо рябому був потрiбний правий бiк, то при чому тут груди? Сiчний удар розпоров тканину камзола й шкiру, хоч i не заподiяв вiдчутноi шкоди. Але за ним пiшов випад i добряче подряпав стегно.

А потiм умiле пiдсiчення.

Поспiшаючи добити лежачого, рябий «мисливець» знову повернувся до попереднього намiру всетаки застромити шпагу в залатану кравцем дiру – й нарештi дати собi спокiй.

Чи варто казати, що Джеймса це не влаштовувало?

Чорний згусток – неначе якась тiнь, – стиснув грудкою, стрибнув зi стiни на брукiвку й качався по землi, огорнувши себе сталевою заволокою. Чорна примара – нiби жмуток ночi, – впала з неба й бовванiла зверху, блискаючи парою зiркових променiв.

Синi руiни юрмилися навкруги. Жовте сяйво переливалося в чорнило й розрiджувало пiтьму до мертвотноi зеленi.

Жували губами людськi обличчя барханiвдувалiв.

Запитували: чи скоро?

– Спiть, мешканцi славного Бадандена!

– У мiстi все спокiйно!

– У мiстi… Агов! Що ви робите?

– Варта! Сюди!

Колишня срiблястiсть повернулася до мiсяця. Синява дала вулицi спокiй. Будинки як будинки. І хто б мiг подумати, що це руiни? Жодних барханiв – просто глинянi дували.

Жодних профiлiв – i не шукай.

І вже немае двох.

Є – багато.

Нiчнi сторожi з калаталками, збройнi стражники зi списами, Джеймс Рiвердейл, весь у пилюцi й у кровi; найцiкавiшi з мешканцiв видираються на дахи будинкiв, щоб побачити, валують якiсь собаки, вискакуючи з дiр; шум, гармидер, метушня…

– Лiкаря!

– Не треба лiкаря…

– А де другий?

– Утiк…

– Касим iз людьми вирушили в погоню…

– Є лiкар! Хабiб альБасанi живе за рогом!..