Подорож ловеласа

– І, тримай свого iржавого ключа, бо вiн менi вже не потрiбен!

Напевне iржавим ключем вона хотiла дiстати мене ще бiльше, та звiдкiля iй було знати що метал-латунь не iржавiе. Проте я вже налаштувався до серйозноi розмови.

– Мiла, будь ласка. Я тебе не проганяю i розставатися з тобою не хочу, але, давай зробимо перерву одне вiд одного…, хоч на мiсяць. Я впевнений, що все стане на своi мiсця. Мiсяць, хiба це так довго?

– Та йди ти, пiд три чорти, вибриком! – Горошинка, вiдвернувши вiд мене збуряковiле обличчя, майже бiгцем попрямувала до виходу.

Гепнули дверi i я залишився сам-на-сам зi своiми думками.

Я пiдвiвся з лiжка. Залишки сна, пiсля того гепання, зникли. Мене гризло сумлiння – не такою бачив я цю розмову, а з iншого боку: не таку дiвчину бажав би мати за дружину, хоч ви мене вбийте. Внутрiшнiй голос, проте, заспокоював: потрiбно ж колись ставити крапки над «І». А ще: такi гепання дверима вiдбувалися неодноразово. Тому, якщо ми матимемо потребу одне у одному, то пiсля вiдпустки обов’язково зустрiнемося.

Що ж до мене, то на вiдстанi буде легше розiбратися з почуттями.

Та-а-к. Із Квасолиною поки-що завершилося. На черзi Нiна? Що ж… Якщо вже так повелося: вiдведу сьогоднiшнiй день для розбiрок з милими, а завтра вiзьмуся за пiдготовку до подорожi, вирiшив я, i почав налаштовуватися на розмову з Нiною.

* * *

Я вийшов з метро на Хрещатику i пiдземним переходом попрямував до зупинки тролейбуса, що мав мене везти до мiсця зустрiчi з Нiною.

Пiдбираючи до купи вагомi аргументи для розмови з нею, я так зосередився, що вiд несподiванки мало не гепнувся на брукiвку, коли хтось темпераментно обхопив мене зi спини.

– Вiтосику! Ой, як славно, що я тебе зустрiла! Я вже думала, що з нудьги подохну. Бо з цими дебiлами, точно можна здохнути! – заторохтiла Альона.

Вже й не згадаю, за яких обставин познайомився з цiею десятикласницею без гальм, але мороки вiд того знайомства зазнав чимало. Енергii дiвчини цiлком вистачило б на десятьох, та нiкому було направити ii у потрiбному напрямку, тому й розкидалася щедро нею у всi боки.

Ледве вдалося вiднадити ii вiд вiдвiдин мене на роботi. Вона завжди з’являлася близько опiвночi. Щоб дiстатися до холодильно-компресорного цеху, де я працював, iй потрiбно перелiзти бiльш нiж двометрову огорожу, що оточувала плодоовочеву базу. І що цiкаво, за нею завжди тягся хвiст з кiлькох недоросткiв. Вони слугували капризi у всiх ii забаганках.