Машина часу

Вишукана краса будiвель, що iх я бачив, була, безсумнiвно, останнiм виявом непотрiбноi вже енергii людства перед тим, як у його життi запанувала цiлковита гармонiя. Остання перемога, що започаткувала остаточний великий мир. Така неминуча доля всякоi енергii за умов повноi забезпеченостi. Спершу вона виявляе себе в мистецтвi та еротицi, а тодi приходять байдужiсть та занепад.

Цi мистецькi пориви також мусять зрештою завмерти, i вони вже майже зникли в тому Часi, в який я потрапив. Прикрашати себе квiтами, танцювати та спiвати пiд сонцем – ось i все, що лишилося вiд потягу до прекрасного.

Але й це врештi-решт мусило змiнитися повною бездiяльнiстю. Всi нашi почуття i здiбностi набувають гостроти тiльки на точилi працi й необхiдностi, i треба ж такому статися, щоб це точило нарештi зламалося.

Стоячи на вершинi пагорка i вдивляючись у морок, який западав усе глибше, я подумав, що цим простим поясненням розв’язав свiтову проблему, розгадав до кiнця секрет цього чарiвного маленького народу. Можливо, винайденi ним засоби для обмеження народжуваностi виявилися занадто вдалими, i населення не тiльки перестало зростати, а навiть почало зменшуватись кiлькiсно.

Тодi було б зрозумiло, чому в-них стiльки занедбаних та зруйнованих будинкiв. Пояснення це було дуже просте й дуже правдоподiбне, – як i бiльшiсть хибних теорiй.

VII. РАЗЮЧА НЕСПОДІВАНКА

Поки я розмiрковував над цим, занадто вже довершеним трiумфом людини, на пiвнiчному сходi, заллятому срiблястим свiтлом, зiйшов круглий жовтий мiсяць уповнi.

Яснi маленькi постатi внизу припинили метушню. Повз мене безгучно пролетiла сова. Я здригнувся вiд нiчного холоду й вирiшив спуститися та знайти мiсце, де мiг би переночувати.

Шукаючи очима вже знайомий будинок, я перебiг поглядом по статуi Бiлого Сфiнкса на бронзовому п’едесталi. Чим вище сходив мiсяць, тим краще вона вирiзнялася. Поряд iз нею я бачив тополю, трохи далi – буйнi заростi рододендрона, чорнi в блiдому свiтлi мiсяця, i невеличку галявину. Я пильнiше придивився до неi, i раптом у менi прокинулась страшна пiдозра.

Нi, це не та галявинка, – упевнено сказав я собi.

Але це була та сама галявинка, бо лежала вона якраз перед обличчям Сфiнкса, яке було неначе поiдене вiспою. Можете собi уявити, що я вiдчув, коли остаточно пересвiдчився в цьому? Моя Машина Часу зникла!

Наче удар батогом по обличчю, мене обпекла думка про те, що я нiколи не повернуся до своеi доби i безпорадний залишуся в цьому дивному новому свiтi.