Машина часу

Думка ця викликала в мене вiдчуття чисто фiзичного болю. Здавалося, що мене стиснули за горло й душать. За хвилину, охоплений жахом, я величезними стрибками уже мчав униз. Один раз я спiткнувся, полетiв шкереберть i подряпав собi обличчя. Не гаючи часу на те, щоб спинити кров, я схопився на ноги й знову побiг, а тепла цiвочка струмувала в мене по щоках i пiдборiддю. Бiжучи, я раз у раз заспокоював себе: вони трохи вiдсунули ii, поставили в кущi, щоб вона не заважала iм ходити по дорозi, – i мчав щодуху.

Одночасно з певнiстю, яка iнодi з’являеться разом iз надмiрним переляком, я знав, що надii моi безпiдставнi i що Машини своеi я не знайду. Менi забивало дух. Думаю, що всю вiддаль мiж вершиною пагорка й галявиною, тобто близько двох миль, я промчав за десять хвилин. А я ж не такий уже й молодий. Дорогою я вголос кляв себе за свою нерозважливiсть, що так покинув Машину, i через це задихався ще бiльше. Та крики моi лишалися без вiдповiдi. Жодна жива iстота не показалася в мiсячному свiтлi.

Прибiгши на галявину, я побачив, що найгiршi моi побоювання справдилися. Нiде не видно було анi слiду Машини. Коли я опинився перед темними кущами, мене обсипало морозом. Я наче навiжений оббiг круг галявини, сподiваючись побачити свою Машину в якому-небудь закутку, а тодi раптом спинився й ухопив себе за голову. Надi мною в ясному свiтлi мiсяця височiв бiлий блискучий Сфiнкс на бронзовому п’едесталi. Його обличчя, нiби посiчене вiспою, неначе смiялося з мого розпачу.

Можна було б тiшити себе гадкою, що цi маленькi люди заховали мою Машину в якесь безпечнiше мiсце, якби занадто добре я не знав iхньоi фiзичноi i розумовоi млявостi. Це могло означати тiльки одне: тут iснувала якась невiдома сила, що вкрала мiй апарат. Я був певний, що вiн не мiг пересунутись у Часi, якщо лише в якiйсь iншiй добi не було створено такоi самоi Машини. Конструкцiя важелiв – згодом я покажу вам iх – унеможливлювала користування Машиною, коли ручки було знято.

Виходить, вона могла пересунутися тiльки в просторi. Тодi де ж вона може бути?

Якийсь час я був неначе справдi божевiльний. Пригадую, я шалено бiгав мiж кущами довкола Сфiнкса й сполохав якусь бiлу тварину, схожу на маленьку лань. Пригадую також, як пiзнiше – вночi – бив кулаками по кущах, доки не подряпав у кров усi руки. Нарештi, схлипнувши, я в нестямi почвалав до великоi кам’яноi будiвлi. Простора зала була темна, мовчазна й безлюдна.