Машина часу

Червоне сонце, трохи бiльше й трохи похмурiше; мертве море; холодне повiтря, безлiч ракоподiбних, що повзали серед зелених лишайникiв i червоних скель. Тiльки на заходi я побачив щось нове – блiду криву смужку, яка скидалася на молодик.

Так подорожував я, пролiтаючи тисячолiття простору, усе далi й далi, захоплений бажанням глянути на майбутне Землi. Час вiд часу я спинявся, мов зачарований, дивився на призахiдне сонце, що дедалi бiльшало та темнiшало, i на нашу Землю, життя на якiй поволi завмирало. Нарештi, бiльше як через тридцять мiльйонiв рокiв, величезне червоногаряче громаддя сонця затулило собою майже десяту частину всього тьмяного неба.

Я ще раз спинився, бо крабiв уже не було, а червонястий берег, коли не зважати на блiдо-брунатнi мохи та лишайники, перетворився на пустелю, подекуди вкриту бiлими плямами снiгу. Гострий холод пронизав мене. Зверху падали негустi пластiвцi снiгу. На пiвнiчному сходi пiд зоряним склепiнням понурого неба блищав снiг, а вiддалiк вимальовувалось хвилясте пасмо рожево-бiлих пагорбiв. Море коло берега взялося кригою, по водi пливли айсберги. Проте бiльша частина солоного океану, що кривавим свiтлом вилискував у променях вiчного заходу, була ще вiльна вiд льоду.

Я роздивлявся навкруги, шукаючи хоча б якихось ознак живих iстот. Та дивний непевний страх не дозволяв менi злiзти з сiдла. Нiщо не рухалося – нi на землi, нi на морi, нi на небi. Лише зеленi водоростi на скелях свiдчили, що життя ще не зовсiм завмерло. Море вiдступило вiд колишнiх своiх берегiв, вiдкривши пiщане дно, i менi видалося, що на мiлинi ворушиться щось чорне.

Та коли я придивився пильнiше, воно нiби застигло непорушно, i я вирiшив, що помилився i що то чорнiе звичайний собi камiнь. Зорi на небi сяяли якось дуже яскраво i нiби зовсiм не мерехтiли.

Раптом округлий край сонця на заходi почав мiняти свою форму. В його згинi з’явилася немов якась западина, що дедалi збiльшувалася. Хвилину я з жахом дивився на цю чорноту, але невдовзi зрозумiв, що то починаеться затемнення сонця.

Певно, перед сонячним диском проходили або Мiсяць, або Меркурiй. Спочатку я, природно, подумав про

Мiсяць, але згодом, помiркувавши, дiйшов висновку, що це мусить бути якась бiльша планета.

Незабаром стало зовсiм темно. Зi сходу подув поривами холодний вiтер, густого снiгу в повiтрi побiльшало. З моря до мене долинув шум i плюскiт хвиль. Та коли не зважати на цi мертвi звуки, у свiтi панувала тиша.