Машина часу

Тиша? Важко уявити собi, яка то була нiмотнiсть! Голоси людини, мекання овець, крики птахiв, дзижчання комах – усi тi звуки, що на кожному кроцi супроводять наше життя, – всього цього вже не iснувало. А морок густiшав, снiг падав, пластiвцi безперервно танцювали перед моiми очима, повiтря щодалi холоднiшало. Нарештi одна за одною зникли пiд бiлим покровом вершини пагорбiв. Вiтер перетворювався на ураган. Чорна тiнь немов насувалася на мене. За мить на небi залишилися самi тiльки блiдi зiрки. Увесь свiт повитий був непроникливою темрявою.

Небо стало цiлковито чорним.

Мене охопив жах перед цим безмежним мороком. Мороз проймав до кiсток. Не було чим дихати. Я тремтiв. Мене нудило. Нарештi на небi спалахнула червона дуга i з’явилася окрайка сонця. Аби хоч трохи прийти до пам’ятi, я злiз з Машини. Голова у мене йшла обертом, i я вiдчував, що не маю сил починати подорож у наш Час. Коли я отак майже непритомний стояв i зводив дух, на мiлинi, побiч червонястоi води океану, заворушилося – тепер у цьому не було вже нiякого сумнiву – щось чорне, округле, з футбольний м’яч завбiльшки, з щупальцями, якi тяглися за ним, чорне на тлi криваво-червоноi води; воно посувалося до мене якимись чудними стрибками.

Я мало не зомлiв, i тiльки страхiтлива думка, що я можу назавжди залишитись тут, у цiй далекiй, жахливiй темрявi, допомогла менi вилiзти на сiдло.

XV. ПОВЕРНЕННЯ МАНДРІВНИКА В ЧАСІ

Отже, я повернув назад. Довгий час моя Машина несла мене непритомного.

Поновилося мерехтливе чергування дня й ночi. Сонце знову стало золотаве, а небо – блакитне. Дихати було дедалi легше. Перед моiми очима пропливали мiнливi риси землi. Стрiлки на циферблатi крутилися назад. Я знову побачив невиразнi силуети будiвель часiв занепаду людства. Далi вони зникли, i на змiну iм прийшли iншi. Коли стрiлка на мiльйони днiв показала нуль, я сповiльнив швидкiсть. Тепер можна вже було розпiзнати звичну архiтектуру наших будинкiв. Стрiлка, що вiдмiчала тисячi днiв, повернулася до часу вiдправлення. Днi i ночi мигтiли все повiльнiше. Круг мене постали старi стiни моеi лабораторii. Я обережно гальмував.

І тут мою увагу привернуло дивне явище.

Здаеться, я казав уже вам, що на початку моеi подорожi, саме перед тим, як Машина стала набирати швидкiсть, через кiмнату промайнула, наче ракета, мiсiс Вочет. Повертаючись, я знову побачив це. Тiльки що тепер усе вiдбулося в зворотному напрямку.