Машина часу

Редактор утупив очi в кiнчик своеi – шостоi вже – сигари. Журналiст крутив у руках годинник. Решта, пригадую, сидiла нерухомо.

Редактор пiдвiвся зi стiльця й зiтхнув.

– Шкода, що ви не пишете романiв, – сказав вiн, поклавши руку Мандрiвниковi на плече.

– Ви не вiрите менi?

– Ну…

– Гадаю, що не вiрите.

Мандрiвник обернувся до нас.

– Де сiрники? – Черкнувши сiрником, вiн запалив люльку i, попихкуючи нею, мовив: – Правду кажучи, я й сам якось не можу повiрити… А проте…

Очi його з нiмим запитанням спинилися на двох побляклих бiлих квiтках, що лежали на столику.

Потiм вiн повернув руку, якою тримав люльку, i обдивився ледь загоенi шрами на пальцях.

Лiкар пiдiйшов до лампи i пильно глянув на квiти.

– Якi дивнi у них маточки, – зауважив вiн.

Психолог нахилився вперед i простягнув руку за квiткою.

– Нехай мене повiсять, коли тепер уже не перша година! – скрикнув Журналiст. – Як же оце ми дiстанемось додому?

– На вокзалi багато вiзникiв, – заспокоiв його Психолог.

– Цiкава штука, – промовив Лiкар, – я не можу визначити, до якого виду належать цi квiти.

Можна взяти iх з собою?

Мандрiвник у Часi спершу завагався, а тодi рiшуче сказав:

– Звичайно, нi.

– Де ви дiстали iх? Тiльки скажiть правду, – не вгамовувався Лiкар.

Мандрiвник приклав руку до чола, нiби хотiв затримати думку, яка могла зникнути:

– iх поклала менi в кишеню Вiна, коли я подорожував у Часi. – Вiн озирнувся по кiмнатi. – Все пливе перед очима. Ця кiмната, i ви, i ця буденна атмосфера не вмiщуються в моему мозку.

Чи й справдi я зробив Машину Часу, чи то була тiльки ii модель? А може, це взагалi сон. Кажуть, що життя – це сон, часом дуже короткий, але сон, та iнший такий вже не присниться. І звiдки воно береться? Я мушу подивитись на Машину… чи iснуе вона!

Мандрiвник швидко схопив лампу й подався коридором. Ми рушили слiдом за ним. У лабораторii при мерехтливому свiтлi лампи ми виразно побачили Машину, присадкувату, незграбну, перекошену; вона стояла, вилискуючи бронзою, чорним деревом, слоновою кiсткою та кварцом.

Рiч була абсолютно реальна – я навiть торкнувся ii, щоб пересвiдчитися. На слоновiй кiстцi видно було брунатнi плями та смуги, а на нижнiх частинах висiли трава та мох. Один з брусiв було зiгнуто.

Мандрiвник поставив лампу на лаву й помацав зiпсований брус.

– Отже, так i е, – сказав вiн. – Все, що я розповiв вам, це правда. Шкодую, що примусив вас iти до такоi холодноi кiмнати.

Вiн узяв лампу, i ми мовчки повернулися назад.