Машина часу

Потiм вiн провiв нас до передпокою й допомiг Редакторовi одягти пальто. Лiкар подивився йому в обличчя i, трохи повагавшись, зауважив, що вiн мае втомлений вигляд. Мандрiвник у Часi голосно засмiявся. Пригадую, як вiн стояв в отворi дверей i казав: «На добранiч!»

Я iхав в одному кебi з Редактором. Вiн вважав, що все оповiдання – талановита брехня. Що ж до мене, то я не мав про це власноi думки. Історiя ця була така фантастична й неймовiрна, а сама розповiдь – така правдива й серйозна. Я не спав майже всю нiч i вирiшив наступного ранку знову вiдвiдати Мандрiвника.

Менi сказали, що вiн у лабораторii. Я був добре обiзнаний з будинком i попрямував туди. В лабораторii, проте, господаря не було. Якусь хвилину я дивився на Машину й доторкнувся рукою до важелiв. Зараз же вся маса ii захиталась, наче лист пiд подувом вiтру. Це здивувало мене. Я згадав чомусь часи дитинства, коли менi забороняли торкатись деяких речей, i повернувся до вiтальнi, де зустрiв нарештi Мандрiвника. Вiн збирався виходити з дому. В однiй руцi у нього був фотоапарат, у другiй – дорожня сумка. Побачивши мене, вiн усмiхнувся i пiдставив для ручкання лiкоть.

– Така менi морока з цiею справою, – промовив вiн.

– Отже, то був не жарт? Ви й справдi подорожуете в Часi?

– Безперечно! – Вiн вiдверто подивився менi в очi. Чомусь вiн, видно, вагався, блукаючи поглядом по кiмнатi. – Менi потрiбно лише пiвгодини, – промовив вiн. – Я знаю, чого ви прийшли, й дуже вдячний вам за це. Ось кiлька журналiв. Почекайте до полудня, i я тодi доведу вам, що подорож у Часi – рiч цiлком можлива.

Я привезу вам зразки i таке iнше. Дозвольте залишити вас на короткий час.

Я погодився, навряд чи в ту мить збагнувши як слiд його слова. Вiн хитнув головою й попростував коридором. Почувши, як стукнули дверi лабораторii, я сiв у крiсло й узяв газету. Що вiн робитиме там до полудня? Раптом я пригадав, що о другiй маю зустрiтися з Рiчардсоном, видавцем, i, глянувши на годинник, побачив, що можу запiзнитись. Я пiдвiвся з крiсла й пiшов повiдомити про це Мандрiвника.

Взявшися за ручку дверей, я почув якийсь дивний уривистий вигук, щось клацнуло й грюкнуло. Коли я переступив порiг, на мене вiйнуло вiтром i задзвенiло розбите скло. Мандрiвника в лабораторii не було. На мить менi здалося, що передi мною промайнула якась невиразна постать у вирi з чорного дерева та бронзи. Постать та була така прозора, що крiзь неi я бачив лаву з розкладеними на нiй кресленнями, та не встиг я протерти очi, як видiння зникло.