Машина часу

Ця, сказати б, дрiбниця несподiвано приголомшила мене. Довкола було темно, тiльки бiля стерна блимав лiхтар. На коротку мить обличчя цього створiння вигулькнуло з темряви на свiтло, але я встиг помiтити, що його очi свiтилися блiдо-зеленим вогнем.

Тодi я ще не знав, що людськi очi можуть мати бодай червонуватий вiдблиск. Тому все це видалося менi чимось надприродним. Чорна постать iз фосфоричними зiницями пронизала всi моi помисли й почуття, i раптом передi мною на якусь хвилину знову ожили забутi жахи дитячих марень.

Зникло все це так само швидко, як i з’явилось. Я знову побачив перед собою незграбну людську постать, в якiй уже не було нiчого незвичного, вона схилилась собi над бортом i дивилася на зорi, що вiддзеркалювались у водi. Монтго-мерi звернувся до мене:

– Я хотiв би зiйти вниз, – сказав вiн, – якщо ви надихалися свiжим повiтрям.

Я щось буркнув йому у вiдповiдь. Ми спустилися вниз i розпрощалися бiля дверей моеi каюти.

Цiлу нiч менi верзлося казна-що. Щербатий мiсяць зiйшов пiзно. Його таемниче блiде промiння навскiс падало до мене в каюту, i вiд койки лягала на стiну якась химерна тiнь.

Тодi нагорi попрокидалася хорти, почали гарчати й гавкати, так що я ледве мiг склепити очi. Заснути ж менi пощастило тiльки перед свiтанком.

V. ЛЮДИНА, ЯКІЙ НЕМА КУДИ ПОДІТИСЯ

Рано-вранцi – це був другий день пiсля видужання i, здаеться, четвертий, вiдколи мене пiдiбрали, – я прокинувся зi своiх тривожних снiв, сповнених стрiлянини i реву юрби. Згори чути було чиiсь захриплi крики.

Я протер очi й лежав, прислухаючись до галасу, лише поволi усвiдомлюючи, де це я. Тодi почулося чалапання босих нiг, гуркiт, нiби кидали щось важке, скрип i дзвiн ланцюгiв. До мене долинув плескiт води. Враз судно круто повернуло, i жовто-зелена пiнява хвиля хлюпнула в маленьке кругле вiконце каюти; стiкаючи, вода ринула геть. Я швидко одягнувсь i метнувся на палубу.

Пiдiймаючись трапом, я побачив на тлi багряного неба – саме сходило сонце – широку спину капiтана i його руде волосся. По мотузцi, пропущенiй через блок на головнiй щоглi, капiтан спускав пуму.

Видно було, що сердешна звiрина смертельно перелякана i вся зiщулилась у своiй маленькiй клiтцi.

– За борт iх! – горлав капiтан. – Геть iх за борт! Зараз я очищу свое судно вiд цiеi поганi!

Вiн заступав менi дорогу i, щоб вийти на палубу, я змушений був торкнути його за плече. Вiн вiдсахнувся i ступив крок назад, щоб розгледiти, хто це такий. З першого погляду було видно, що вiн i досi п’яний.