Машина часу

– Га? Хто це? – тупо дивлячись на мене, гукнув вiн, а тодi проблиск свiдомостi майнув у нього в очах. – А, та це ж мiстер… мiстер…

– Прендiк, – пiдказав я.

– Який там у дiдька Прендiк! – гаркнув вiн. – Ваше iм’я Заткнипельку. Мiстер Заткнипельку!

Певно, що нiчого було вiдповiдати цiй тварюцi. Але те, що вiн далi збирався робити, – то вже й зовсiм я не мiг передбачити. Вiн простяг руку до трапа, бiля якого стояв Монтгомерi, розмовляючи iз плечистою сивою людиною в бруднiй синiй фланелевiй одежi: людина ця, мабуть, щойно ступила на борт.

– От-тюди, – заревiв капiтан, – от-тюди, проклятий мiстере Заткнипельку!

Монтгомерi i той прибулець на цi слова обернулися.

– Чого ви хочете? – запитав я.

– Забирайся геть, проклятий мiстере Заткнипельку, ось чого я хочу! Геть пiд три вiтри, й хутко менi! Ми прибираемо наше судно, очищаемо наше нещасне судно! Ану – за борт!

Зовсiм отетерiвши, я дивився на нього, через якусь мить менi спало на думку, що це якраз те, що менi потрiбно. Перспектива подорожувати далi в товариствi цього лайливого дурня, бувши единим пасажиром на суднi, – аж нiяк не приваблювала мене.

Я обернувся до Монтгомерi.

– Ми не можемо вас узяти, – коротко заявив широкоплечий.

– Не можете мене взяти! – вражено промовив я. Справдi, я ще нiколи не бачив такого впертого й рiшучого обличчя, як у цього прибульця.

– Вислухайте мене, – сказав я, обертаючись назад до капiтана.

– За борт! – ревнув той. – Це судно не для тварин та людожерiв, гiрших за тварин, куди гiрших! За борт, проклятий мiстере Заткнипельку! Не вiзьмуть вони вас – однаково будете за бортом, хоч би там що! Геть зi своiми друзями! Я назавжди розпрощався з цим триклятим островом.

Досить з мене! Амiнь!

– Монтгомерi, будьте хоч ви… – заволав я.

Його нижня губа скривилась. Кивком голови вiн безнадiйно показав на сиву людину, що стояла поруч нього, – мовляв, не в моiй волi допомогти вам.

– Тепер я вже подбаю про вас! – сказав капiтан.

Почалися дивовижнi переговори. Я по черзi просив кожного з цих трьох людей.

Спершу сивого чоловiка, щоб дозволив менi зiйти на берег, тодi Монтгомерi, тодi п’яного капiтана, щоб залишив мене на суднi; я благав навiть матросiв. Монтгомерi не прохопився анi словом, а все тiльки хитав головою.

– Ви заберетеся геть iз судна! – повторював капiтан. – До бiса закон! На суднi я паную!

Нарештi я перестав просити, не докiнчивши марноi погрози. В нападi нестримноi злостi я вiдiйшов до корми i похмуро втупився у порожнечу.