Машина часу

А тим часом матроси швидко розвантажували судно, спускаючи ящики й клiтки з тваринами. З пiдвiтряного боку шхуни стояв баркас iз двома пiднятими вiтрилами, i туди скидали весь цей вантаж. Корпус баркаса був закритий вiд мене бортом шхуни, тому я не мiг розгледiти, хто саме прибув iз острова i приймае багаж.

Нi Монтгомерi, нi його компаньйон не звертали на мене нiякоi уваги. Вони вiддавали накази чотирьом чи п’ятьом матросам, якi спускали багаж, часом i собi докладаючи рук до роботи. Капiтан також крутився там, скорiше заважаючи, анiж допомагаючи матросам.

Мене охоплювали то вiдчай, то лють. Отак чекаючи, як вирiшиться мое майбутне, я раз чи двiчi насилу стримався, щоб не розсмiятися зi своеi щербатоi долi. Сьогоднi я не мав у ротi й рiсочки i вiд цього почував себе ще бiльш розбитим. Голод i кволiсть позбавляють людину мужностi. Я цiлком ясно усвiдомлював, що не маю сил чинити опiр капiтановi, який мiг любiсiнько позбутися мене, i не знав, як можна змусити Монтгомерi та його супутника забрати мене. Менi залишалося тiльки пасивно очiкувати, що воно буде. А судно все розвантажували, i доля моя нiкого не обходила.

Незабаром цю роботу закiнчили i тодi взялися за мене. Хоч як я опинався, сил моiх було замало, i мене потягли до трапа. Проте навiть i в цю хвилину я завважив, якi на диво смаглявi були обличчя людей, що сидiли в баркасi разом iз Монтгомерi.

Баркас тим часом уже швидко вiдчалив вiд судна. Пiдi мною з’явилася смуга зеленоi води.

Вона швидко ширшала, i я з усiх сил позадкував, щоб не полетiти сторчака у воду.

Команда баркаса щось глумливо загукала, i я чув, як Мон-тгомерi висварив ii. А капiтан, його помiчник та один матрос, що допомагав iм, потягли мене на корму. Там до борту судна було прив’язано човен з «Ледi Вейн». Вiн був наполовину затоплений, без весел i без нiякого харчу. Я вiдмовився зiйти в нього й простягся серед палуби. Зрештою вони спустили мене туди на линвi, бо з того боку трапiв не було.

Тодi вiдрiзали линву i покинули мене в човнi напризволяще.

Хвилi поступово вiдносили мене вiд шхуни. Немовби остовпiлий, я дивився, як матроси взялися за снастi i судно повiльно, але впевнено повернуло носом до вiтру. Вiтрила затрiпотiли й напнулися. Я байдуже дивився на пошарпаний негодою борт шхуни, що круто похилилася в мiй бiк. Вона поволi почала зникати у мене з очей.

Я навiть не повернув голови, щоб слiдкувати за нею.