Машина часу

Коли вiн, ставлячи на стiл тацю, ласкаво менi уклонився, я аж вiдсахнувся, отетерiвши вiд подиву: пiд чорними пасмами його волосся я побачив, яке в нього вухо! Воно зненацька з’явилося перед самими моiми очима. Вухо було з гострими кiнчиками, вкрите брунатною шерстю!

– Ваш снiданок, сер, – сказав вiн.

Я не зводив iз нього погляду i не мiг здобутися на вiдповiдь. Вiн повернувся й пiшов до дверей, чудно поглядаючи на мене через плече.

Я провiв його очима, i в цю ж мить пiдсвiдомо, з незбагненноi примхи мозку в пам’ятi моiй невиразно спливла фраза: «Жахи Моро».

А чи саме так? Яке ж перше слово? Аж он воно, – пам’ять перенесла мене на десять лiт у минуле, i я враз пригадав: «Жахи Моро»! Якусь мить ця фраза тьмяно вимальовувалась у мене в головi, а тодi нарештi я побачив ii, написану червоними лiтерами на сiруватiй обкладинцi невеличкоi брошури. Читання цiеi брошури хоч на кого навело б жах. Менi пригадалося все ясно, до найменших подробиць, – та вже давно забута брошура знову яскраво постала менi в пам’ятi. Я тодi був ще хлопцем, а Моро мав уже, певне, рокiв п’ятдесят. Це був учений-фiзiолог, досить вiдомий у наукових колах багатством своеi уяви i гострою прямотою своiх поглядiв. Чи це був саме той Моро? Вiн опублiкував кiлька разючих фактiв переливання кровi та ще був широко знаний як автор праць про вiдхилення в загальному розвитковi органiзму. Та раптом цю блискучу кар’еру було обiрвано. Вiн мусив залишити Англiю. Якийсь журналiст пiд виглядом лаборанта дiстався до його лабораторii, маючи намiр зробити згодом сенсацiйнi викриття. Завдяки неймовiрнiй випадковостi, – якщо справдi то була випадковiсть, – його жахлива брошура набула гучноi популярностi. Саме в день ii надрукування з лабораторii Моро втiк облуплений, пошматований собака.

Був тодi кiнець лiта, у пресi затишок, – отож вiдомий видавець, двоюрiдний брат тимчасового лаборанта Моро, вирiшив хоч цим схвилювати громадську думку. Вже не вперше ця сама «громадська опiнiя» повставала супроти експериментальних дослiджень.

Доктора Моро просто вигнали з краiни. Може, так i слiд було зробити, тiльки ж надто вже благенька пiдтримка його з боку iнших експериментаторiв, а так само й те, що мало не всi вченi колеги позрiкалися його, – все це заслуговувало найтяжчого осуду. Щоправда, деякi з його дослiдiв – коли вiрити звiтовi журналiста, – були занадто жорстокi. Та проте йому, можливо, й пощастило б дiйти миру з громадськiстю, якби вiн припинив своi дослiдження, тiльки ж вiн не пристав на те.