Машина часу

Зрештою так би вчинила бiльшiсть людей, що вже скуштувала чару дослiдництва. До того ж вiн не мав родини, – отже, мiг дiяти, як йому заманеться.

Я впевнювався, що це був саме той Моро. Все свiдчило на користь такоi думки. Я збагнув тепер, для чого було привезено пуму та iнших тварин, що потрапили з рештою багажу до загорожi, i зрозумiв, що означае той дивний, невиразний, ледве знайомий запах, який досi менi тiльки пiдсвiдомо вчувався. Це був антисептичний запах операцiйноi кiмнати. Я почув, як десь за стiною закричала пума; заскавулiв собака, так наче його били.

Але певно, що для людини, тим паче, коли вона цiкавиться наукою, вiвiсекцiя не е настiльки жахливою, щоб ii аж так утаемничувати! Думки моi нараз перестрибнули на iнше, i знову постав передi мною служник Монтгомерi, його гострi вуха й очi, що свiтилися в темрявi. Я споглядав простерту перед моiм зором зелену морську далечiнь, яка пiнилась пiд легким вiтерцем, i неймовiрнi подii останнiх днiв спливали одна за одною в моiй пам’ятi.

Що воно все це означае? Ця замкнута загорожа на пустельному островi, цей вiдомий вiвiсектор i цi скалiченi та спотворенi люди?

VIII. КРИК ПУМИ

Десь близько години дня моi думки й пiдозри були обiрванi приходом Монтгомерi. Його дивний служник, що ввiйшов за ним, принiс на тацi хлiб, якiсь овочi та ще щось iстiвне, пляшку вiскi, кухоль води, три склянки й три ножi. Я скоса зиркнув на це чудне створiння й побачив, що воно спостерiгае за мною своiми на диво метушливими очима.

– Моро? – запитав я. – Це iм’я менi знайоме.

– Сто чортiв! – вигукнув вiн. – Який же я осел, що прохопився перед вами! Треба ж було подумати! Ну, та дарма. Це вам буде ниткою до з’ясування наших таемниць. Ви п’ете вiскi?

– Дякую, я не вживаю спиртного.

– Я б теж хотiв… Та пiсля бiйки кулаками не махають! Оця клята штука й загнала мене сюди. Вона та ще одна туманна нiч. Тодi менi видалася щастям пропозицiя Моро поiхати з ним.

– Монтгомерi, – раптом випалив я, коли служник причинив за собою дверi, – чому в нього такi гострi вуха?

– До бiса! – вилаявся вiн, не встигши пережувати iжу, а потiм, хвилину здивовано дивлячись на мене, запитав: – Гострi вуха?

– Еге ж, iз гострими кiнчиками, – вiдповiв я по змозi спокiйнiше, хоч сам ледве переводив подих, – i вкритi темною шерстю.

Монтгомерi задумливо налив собi вiскi з водою.