Невидима людина

Вiн чудово пам’ятав, що напередоднi ввечерi тримав свiчку, коли мiсiс Гол засувала тi засуви. Вiн раптом спинився, здивовано роззявивши рот, i подався нагору з пляшкою в руках. Там постукав у дверi Незнайомця. Нiякоi вiдповiдi. Мiстер Гол постукав ще раз, а тодi розчинив навстiж дверi i ввiйшов у кiмнату.

Вiн побачив те, чого й чекав. І лiжко, й кiмната були порожнi. Але дивнiшим, навiть для його важкого розуму, видавалося те, що на стiльцi й на спинцi лiжка лежав костюм – наскiльки вiн знав, единий костюм постояльця, – i його ж бинти.

Навiть крислатий капелюх висiв на спинцi лiжка.

Стоячи в кiмнатi, Гол чув голос своеi дружини, що долинав до нього з глибини льоху. Скоромовка i притиск на останнiх складах слiв, властивий мешканцям Захiдного Сассексу, свiдчили про ii нетерплячку й лють.

– Джордже! Ти знайшов те, що менi треба?

Мiстер Гол обернувся до дверей i подався до жiнки.

– Дженнi, – крикнув вiн, перехилившись через поручнi сходiв до льоху, – а Генфрi правду каже! Його нема в кiмнатi.

І на парадних дверях вiдсунуто засуви.

Спершу мiсiс Гол не добрала, про що вiн говорить, i вирiшила сама оглянути порожню кiмнату. Гол, усе ще з пляшкою в руцi, iшов попереду.

– Хоч самого його й нема, – розводився вiн, – так зате е його одяг. І де вiн може вештатися роздягнений? Дивно!

Коли вони пiднiмалися сходами, обом iм здавалося (це вже було з’ясовано згодом), нiби параднi дверi вiдчинилися й зачинилися знову.

Але, побачивши, що дверi зачиненi i нiкого нема, вони тодi не сказали про це одне одному нi слова. В коридорi мiсiс Гол випередила свого чоловiка i побiгла сходами перша. На площадцi хтось раптом чхнув. Гол, який вiдстав вiд неi на кiлька сходинок, подумав, що то вона, а мiсiс Гол була певна, що то ii чоловiк. Вона широко розчинила дверi i з порога оглядала кiмнату.

– Справжне диво! – сказала мiсiс Гол.

Їй здалося, нiби хтось позад неi сопе, i вона дуже здивувалася, коли, обернувшись, побачила, що Гол iще крокiв за десять вiд неi.

Правда, за мить вiн стояв уже поруч. Мiсiс Гол нахилилася й стала обмацувати подушку, потiм i всю постiль.

– Холодна, – заявила вона. – Вiн устав добру годину тому, коли не бiльше.

І в цей час сталося щось зовсiм незвичайне. Постiль зiбралася купою у формi стiжка, а потiм перестрибнула через спинку лiжка, – зовсiм так, неначе чиясь рука вхопила ii посерединi й одкинула вбiк.