Невидима людина

– Що? У вас так-таки нiчого нема? Може, ви – тiльки порожнiй голос, га?

– Та нi, я – такий самий, як i всяка людина, – я мушу пити, iсти, ховатися вiд негоди… але я – невидимий. Розумiеш? Невидимий. Це просто. Невидимий.

– Значить, ви таки справжнiй?

– Ну звiсно, справжнiй.

– Якщо ви справжнiй, то дайте менi вашу руку, – попросив Марвел. – Тодi це не буде така чудасiя.

Вiн вiдчув, як чиiсь пальцi стиснули йому зап’ясток, а потiм його пальцi несмiливо пiднялись по чиiйсь руцi, намацали мускулястi груди, бородате обличчя.

Марвел неймовiрно здивувався.

– Оце маеш! – скрикнув вiн. – Куди там тi пiвнячi боi. Дивина! І крiзь вас я можу побачити кролика аж ген за милю звiдси. У вас не видно нiчого… крiм… – Мiстер Марвел пильно оглянув порожнечу перед собою. – Чи не iли ви хлiба з сиром? – спитав вiн, тримаючи невидиму руку.

– Ти вгадав. Цю iжу мiй органiзм ще не засвоiв.

– Ага! Хоч ви – нiби й дух.

– Звичайно, все це й наполовину не таке дивне, як ти думаеш.

– Е, як на мiй вбогий розум, то воно досить дивне, – сказав мiстер Томас Марвел.

 – Але як же це ви спромоглися, до дiдька?

– Довго розповiдати. І до того ж…

– А знаете, я ще досi не можу оговтатись.

– Тепер я хочу сказати ось що: по-перше, менi потрiбна допомога. Через те я й прийшов сюди. Тебе я побачив випадково. Я блукав безтямний вiд лютi, голий, безсилий. Я ладен був убити… І побачив тебе…

– Боже! – зiтхнув мiстер Марвел.

– Я пiдiйшов ззаду, завагався… пройшов далi…

Обличчя мiстера Марвела красномовно говорило про його почуття.

– Потiм зупинився. Це, сказав я собi, невдаха, як i я. Такий менi якраз i потрiбен. Тодi я повернув назад i пiдiйшов до тебе. І…

– Боже! – застогнав мiстер Марвел. – Менi в головi паморочиться… Та дозвольте запитати: чого ж вам вiд мене треба? Якоi допомоги?… Невидимий!..

– Я хочу, щоб ти допомiг менi дiстати одежу, знайти притулок та ще дещо. Я давно втратив усе це. Коли ж ти не схочеш, тодi… Але ти допоможеш менi… мусиш допомогти!

– Стривайте, – сказав мiстер Марвел.

 – Я занадто приголомшений. Не вражайте мене бiльше. Дозвольте менi встати… Я мушу трохи отямитись… Ви ж мало не розбили пальця. Все це так неймовiрно. Нiкого на землi, нiкого в небi. На цiлi милi довкола не бачити нiкого, сама природа. І раптом голос. Голос, iз неба! І камiння! Господи боже мiй!

– Вiзьми себе в руки, – вiдповiв Голос. – Тобi треба зробити те, що я скажу.

Мiстер Марвел надув щоки, i очi його стали круглi.