Війна світів

З першого погляду вiн здавався не дивнiшим за перекинутий вагон чи повалене величезне дерево. А навiть – i менш дивним.

Вiн був схожий на iржаву газову цистерну, напiвукопану в землю. Тiльки маючи певнi знання, можна було помiтити, що сiрий нагар – то не просто окис, що жовтаво-бiлий метал, блискучий на оголенiй рiзьбi, мав якийсь незвичний вiдтiнок. Слово «неземний» бiльшiй частинi глядачiв не говорило нiчого.

Тепер я впевнився, що ця штуковина впала з Марса, але вважав за неймовiрне, щоб усерединi в нiй була якась жива iстота.

Я здогадувався, що покришка вiдкручувалась автоматично. Незважаючи на думки Оджилвi, я вiрив, що на Марсi живуть люди. І чого тiльки не малювала менi фантазiя! А може, в цилiндрi е якийсь рукопис? І чи зможемо ми його витлумачити? Може, ми там знайдемо якiсь монети або зразки марсiянських речей? Але ж цилiндр, коли тiльки задля цього, – занадто великий! Менi дуже кортiло заглянути, що воно там усерединi. Близько одинадцятоi, так i не дочекавшись нiчого надзвичайного, я повернувся додому в Мейберi. Та я вже не мiг знову взятися за своi абстрактнi дослiдження.

Пополуднi вигiн мав зовсiм iнший вигляд.

Раннi випуски вечiрнiх газет приголомшили весь Лондон своiми сенсацiйними заголовками: «Послання з Марса», «Небувалi подii у Вокiнзi» i так далi.

До того ж телеграма, що Оджилвi послав Астрономiчному товариству, наробила великого переполоху по всiх британських обсерваторiях.

На шляху бiля пiщаного кар’еру стояло з пiвдесятка екiпажiв зi станцii Вокiнг, фаетон iз Чобгема i навiть якась пишна карета.

Тут же лежала цiла купа велосипедiв. А багато людей прийшло пiшки iз Вокiнга та Чертсi, незважаючи на велику спеку. Отже, зiбрався таки великий натовп, серед якого було навiть кiлька ошатно вбраних дам.

День був жаркий, анi хмаринки в небi, анi подуву вiтру, i лише пiд кiлькома соснами, що росли поблизу, – клаптики тiнi. Верес уже погас, але рiвнина, скiльки оком сягнути в напрямi Отершоу, геть уся почорнiла, i над нею прямовисно здiймалися в небо пасма диму.

Заповзятливий чобгемський бакалiйник випровадив сюди свого сина, навантаживши йому ручний вiзок свiжими яблуками та iмбирним пивом.

Пiдступивши на край вирви, я побачив у нiй групку людей, чоловiк шiсть, серед яких були Гендерсон, Оджилвi, високий бiлявий джентльмен – це був, як я згодом довiдався, Стент, королiвський астроном, – та декiлька робiтникiв з лопатами й кайлами в руках. Стент давав робiтникам якiсь вказiвки. Голос у нього був дзвiнкий i рiшучий.