Війна світів

Намiри були розбити його, не давши вiдкритися. Але важка гармата для обстрiлу першого цилiндра прибула до Чобгема тiльки о п’ятiй годинi.

Увечерi, десь уже о шостiй, коли ми з дружиною сидiли за чаем в альтанцi, жваво розмовляючи про наступ на марсiян, несподiвано десь iз вигону долинув приглушений вибух, i тут же запалав огонь. Одразу ж поблизу прокотився такий гуркiт, аж земля задрижала. Вискочивши з альтанки, я побачив, що дим i червоне полум’я охопили верхiв’я дерев навколо Схiдного коледжу, а дзвiниця сусiдньоi церковки валиться на землю.

Вежа в мусульманському стилi – зникла, дах коледжу мав такий вигляд, нiби по ньому стрiляла стотонна гармата. Димар нашого будинку розсипався, нiби вiд удару снаряда, уламки цегли зi стукотом покотилися по черепицi, й перед вiкном мого кабiнету виросла купа червоного череп’я.

Ми з дружиною стояли мов укопанi. Ясно було, що коли тепловий промiнь пройшовся по будинках коледжу, то весь Мейберi-хiл опинився тепер у зонi його дii.

Вхопивши дружину за руку, я мерщiй потяг ii на вулицю. Потiм я покликав i служницю, пообiцявши збiгати на мансарду по ii скриньку, за якою вона так побивалася.

– Тут залишатися не можна! – Ледве встиг я це сказати, як iз вигону загуло знову.

– Куди ж нам iти? – розпачливо запитала дружина.

Я й сам був розгублений, та раптом згадав про жiнчиних родичiв, що жили в Лезергедi.

– Лезергед! – вигукнув я, покриваючи гул.

Дружина глянула на схил пагорба.

З будинкiв вибiгали здивованi люди.

– Але як же ми дiстанемося туди? – запитала вона.

Бiля пагорка я побачив загiн гусарiв, що iхали верхи пiд залiзничним мостом; трое вершникiв заiхало у вiдкритi ворота Схiдного коледжу; двое злiзли з коней i подалися до будинкiв. Сонце, прозираючи крiзь дим над коронами дерев, здавалося криваво-червоним i вiдкидало лиховiсний вiдблиск навкруги.

– Стiй тут! – гукнув я. – Тут безпечнiше.

Я кинувся до заiзду «Мурий пес», бо знав, що в господаря е кiнь i вiзок.

Я квапився, бувши певен, що за якусь хвилину все населення по цей бiк пагорба почне втiкати. Господаря я застав у барi. Вiн зовсiм i не чув, що дiеться навколо. З ним розмовляв якийсь добродiй, стоячи спиною до мене.

– Не менше фунта, – казав господар, – але ж i везти нiкому.

– Я даю два, – кинув я через плече незнайомця.

– За що?

– І до пiвночi поверну, – додав я.

– Господи боже! – дивувався господар.