Війна світів

Я пiдвiвся i, нахилившись, якомога непомiтнiше побiг туди. На мiй стукiт нiхто не вiдповiв (може, там нiкого й не було), i тому я, криючись од тих страхiтливих машин, поплазував канавою до Мейберiйського лiсу; там уже, ховаючись у сосняку, мокрий i закляклий, став скрадатися до свого дому. Я блукав помiж деревами, неспроможний у темному лiсi натрапити на будь-яку стежку; блискавки спалахували рiдше, зате град сипав крiзь вiття, немовби з мiшка.

Якби я збагнув усе, що дiялося навколо, то вiдразу повернув би через Байфлiт i Стрiт-Кобгем до Лезергеда.

Та пiд впливом цього нiчного мороку, страшенноi втоми, химерностi всiх цих подiй – я вже не мiг думати; тiло мое нило, я був наскрiзь мокрий, заслiплений i оглухлий вiд грози.

Тепер у мене залишилося едине бажання – щонайшвидше дiстатися додому. Спотикаючись мiж деревами, я впав у яму i побив колiна; нарештi таки вибрьохався на стежку, що вела до вiйськового коледжу. Я сказав «вибрьохався», бо пiщаним схилом ринув справжнiй каламутний потiк. Раптом якийсь чоловiк у темрявi налетiв на мене i мало не звалив iз нiг.

Вiн скрикнув зi страху, метнувся вбiк i зник ранiше, нiж я встиг отямитись i озватися до нього.

Буря так лютувала, що я на превелику силу видряпався на горб. Я йшов iз лiвого боку дороги, тримаючись ближче до загорожi. Уже майже на вершинi горба я спiткнувся об щось м’яке i при свiтлi блискавки побачив пiд ногами купу темноi одежi й пару черевикiв. Блискавка швидко мигнула, i я не встиг розгледiти, хто це був. Я почекав нового спалаху.

Тодi я побачив, що це кремезний чоловiк у простенькiй, ще не старiй одежi. Вiн лежав якось незвично, уткнувшись у штахети i навалившись власним тiлом на голову, так наче на огорожу вiн налетiв зослiпу.

Переборюючи вiдразу (це було цiлком природно, бо я нiколи в життi не торкався трупа), я поклав чоловiка горiлиць – перевiрити, чи б’еться серце. Вiн був мертвий. Певно, вiн скрутив собi в’язи. Мигнула ще раз блискавка й освiтила йому лице. Я аж здригнувся: це був господар «Мурого пса», той самий, в якого я найняв вiзок.

Обережно переступивши труп, я пiшов горбом далi. Потiм, пробираючись додому, я проминув полiцейську дiльницю i вiйськовий коледж. На схилi горба вогню не було, хоча з вигону поблискувало червоне полум’я i крiзь заслону граду пробивалися рудi стовпи диму.

Бiльшiсть будинкiв, наскiльки можна було розгледiти при свiтлi блискавки, залишилися неушкодженi. На шляху бiля вiйськового коледжу лежало якесь темне груддя.