Війна світів

Помiж цими трьома головними джерелами свiтла – будинками, поiздом та пожежею на околицi Чобгема – слалися чорнi смуги землi, де-не-де покраянi латками охопленого вогнем i задимленого грунту. Виглядав увесь цей чорний, сплюндрований вогнем простiр так, наче гончарня вночi. Людей спершу я не помiтив, хоч i дивився досить уважно. Потiм розрiзнив на станцii кiлька темних постатей, що одна за одною перетинали залiзничну колiю.

І оцей вогненний хаос – це той маленький свiт, в якому жив я безтурботно стiльки рокiв! Я не знав, що трапилося за останнi сiм годин, але починав уже пiдозрювати якийсь зв’язок мiж цими металевими велетнями й тими неквапливими потворами, якi в мене на очах вивалювалися з цилiндра.

З дивним почуттям стороннього глядача я пiдсунув до вiкна крiсло, сiв i почав оглядати цей почорнiлий краевид. Найбiльше цiкавили мене три велетенськi чорнi постатi, що ходили туди й сюди бiля пiщаного кар’еру.

Вони неначе були чимось заклопотанi. Я запитував себе – що вони там роблять? Невже це розумнi механiзми? Нi, це ж неймовiрно! А може, в кожнiй отiй ходячiй вежi сидить марсiянин i рухае ii, керуе нею, так само як людський мозок керуе тiлом? Я став порiвнювати iх до наших машин i вперше в життi задумався над тим, як виглядав би наш бронепоiзд чи паровоз в очах розумноi (хоч i менше, нiж людина) iстоти.

Буря зовсiм ущухла, небо знову прояснилось, i над димом пожарищ було видно, як хилиться до заходу крихiтна цяточка Марса.

Якась людина пiдходила до мого саду. Почувши шарудiння бiля огорожi, я, раптом скинувши з себе тягар думок, глянув униз i побачив солдата, що лiз через огорожу.

При виглядi людськоi iстоти остовпiння мое минуло, i я миттю висунувся з вiкна.

– Цс! – прошепотiв я.

Солдат, завагавшись, сiв на огорожу. Потiм таки стрибнув у садок, пригнувся й тихенько пройшов через галявину до рогу будинку.

– Хто там? – пошепки запитав вiн, зупинившись пiд вiкном i дивлячись угору.

– Куди ви йдете? – запитав я.

– Та хто його знае.

– Шукаете, де сховатися?

– Еге ж.

– Заходьте в будинок, – запропонував я.

Я зiйшов униз, вiдчинив дверi, впустивши прибульця, знову замкнув iх. Солдатового обличчя менi не було видно. Вiн був простоволосий, унiформа на ньому – розстебнута.

– Боже-свiте! – вирвалося в нього з уст, коли вiн переступив порiг.

– Що сталося? – поцiкавився я.

– І не питайте! – Хоч було темно, я помiтив, що вiн розпачливо махнув рукою.

– Вони стерли нас, просто стерли, – повторював вiн.