Казочка патера Брауна = The Fairy Tale of Father Brown

Якось вiн погрожував подати на мене в суд за одну операцiю, але, мабуть, передумав. Менi здаеться, вiн мiг образити пiдлеглого.

Погляд патера Брауна спинився на секретаревi, котрий крокував далеко попереду, i, придивившись, збагнув, чому той поспiшае: ярдiв за п’ятдесят попереду нього прямувала до будинку Олiвiя.

Незабаром секретар наздогнав ii, i весь iнший час священик спостерiгав мовчазну драму двох спин, що зменшувалися з вiдстанню. Секретар, вочевидь, був дуже схвильований, але якщо священик i знав, чим саме, то промовчав.

Коли вони дiйшли до повороту до будинку лiкаря, вiн тiльки сказав:

– Не думаю, щоб ви ще щось нам розповiли.

– Чого б це менi?… – рiзко сказав лiкар, обернувся i пiшов, не пояснивши, як закiнчив би вiн запитання: «Чого б це менi розповiдати?» або «Звiдкiля б менi ще щось знати?».

Служитель Церкви пошкандибав сам-один слiдами молодоi пари, але, коли вiн iшов алеею адмiральського парку, його зупинило те, що Олiвiя несподiвано обернулася i попрямувала прямо до нього.

Обличчя панночки було надзвичайно блiде, очi мерехтiли якимось новим, ще невизначеним почуттям.

– Патере Браун, – сказала вона, – я маю побалакати з вами якнайшвидше. Вислухайте мене, iншого виходу просто немае!

– Ну, звiсно, – вiдповiв священик так спокiйно, наче якийсь хлопчисько спитав його, котра година. – Куди б нам пiти?

Вона повела його до однiеi досить староi альтанки i, коли вони сiли в тiнi великого розлогого дерева, озвалася вiдразу, немов iй треба було полегшити душу, поки не вiдмовили сили.

– Гарольд Гаркер, – сказала вона, – розповiв менi дещо. Це жахливо…

Священик кивнув, i вона продовжувала:

– Щодо Роджера Рука. Ви його знаете?

– Менi розповiдали, – вiдповiв патер Браун, – що товаришi називають його Веселим Роджером тому, що вiн невеселий i схожий на пiратський череп iз кiстками.

– Вiн не завжди був таким, – тихо зауважила Олiвiя. – Мабуть, iз ним сталося щось дуже дивне.

Я добре знала його. Коли ми були дiтьми, ми бавилися на березi. Вiн був розважливий i повсякчас повторював, що подасться в пiрати. Мабуть, вiн iз тих, про кого кажуть, що вони можуть вчинити злочин, начитавшись жахiв, але в його пiратствi було щось поетичне. Вiн тодi був справдi веселим Роджером. Гадаю, вiн останнiй хлопчик, котрий справдi вирiшив втекти в море, i сiм’я нарештi його вiдпустила. Але ось…

– Ну? – терпляче чекав патер Браун.