Казочка патера Брауна = The Fairy Tale of Father Brown

 – Я знаю як мiнiмум один випадок, коли вiн дiяв не так хутко. Чого вiн вештався опiвночi навколо ставка та шинку, перш нiж iнспектор знайшов тiло? Чому вiн зустрiв iнспектора? Чому вiн сподiвався зустрiти iнспектора саме там?

– Не розумiю вас, – гмикнув Рук. – Ви думаете, що Гаркер бреше?

Стрейкер мовчав. Сивий правник засмiявся похмуро та безрадiсно.

– Нiчого проти нього не маю, – сказав вiн, – навiть удячний, що вiн iз ходу став вчити мене моеi справи.

– А мене – моеi, – сказав iнспектор, котрий тiльки-но приеднався до них.

 – Це не важливо. А ось якщо натяки доктора Стрейкера щось означають – це важливо. Прошу вас висловлюватися яснiше. Можливо, я маю негайно допитати його.

– Он вiн iде, – показав Рук.

Пильний секретар знову став на порозi.

І тут патер Браун, котрий мовчав i скромно тримався в хвостi, дуже всiх здивував. Мабуть, особливо тих, хто його знав. Вiн не тiльки поспiшно вийшов уперед, але й обернувся до всiеi компанii майже загрозливо, немов сержант, котрий зупиняе взвод.

– Стiйте! – досить суворо гукнув вiн. – Прошу у всiх вибачення, але абсолютно необхiдно, щоб я перший побалакав iз Гаркером. Я маю йому сказати те, що я знаю, i гадаю, не знае нiхто бiльше. Це дозволить уникнути вельми сумного непорозумiння.

– Що ви маете на увазi? – здивувався старий юрист.

– Маю на увазi поганi новини, – вiдповiв на те патер Браун.

– Послухайте, – з обуренням почав було iнспектор, але спiймав погляд священика i згадав про дивнi речi, якi бачив колись. – Якби це були не ви, я б сказав: яке нахабство…

Але служитель Церкви був уже за межами досяжностi i через секунду занурився в балачку з Гаркером.

Вони походили перед будинком, потiм зникли в його темних глибинах. Через десять хвилин патер Браун вийшов один. На iхне здивування, вiн не виявив бажання повернутися в оселю, коли туди нарештi увiйшли всi решта. Священик сiв на хитку лаву в листянiй альтанцi, запалив люльку, бездумно зиркаючи на зазубренi листочки i слухаючи птахiв. Нiхто так щиро i так терпляче не любив неробства.

Вiн був занурений у хмару диму i хмару роздумiв, коли вхiднi дверi знову вiдчинилися i кiлька людей кинулися до нього. Першими були донька адмiрала та ii молодий шанувальник. Обличчя iхнi осяяло здивування, а обличчя iнспектора Бернса, котрий поспiшав за ними, наче слон, вiд ходи котрого здригався парк, пашiло вiд обурення.

– Втiк! – вигукнув лейтенант. – Поклав речi й утiк. Вискочив у заднi дверi, перестрибнув через огорожу й втiк.