Казочка патера Брауна = The Fairy Tale of Father Brown

Чи треба дивуватися, якщо такi люди, заколисанi шумом моря i звуками органа (даруйте!), пояснять фантастичним чином найзвичайнiсiнькi речi? Коло ваших турбот обмежене, i вам видно тiльки цю конкретну господиню, перелякану вигадкою про два голоси i вихiдця з моря. Дiяч науки бачить цiлий клан таких господинь – однакових, мов птахи однiеi зграi. Вiн бачить, як тисячi бабусь у тисячах будинкiв вливають ложку кельтськоi гiркоти в чайне горнятко сусiдки. Вiн бачить…

Тут за дверима знову пролунав голос, цього разу – нетерплячий.

У коридорi зашумiла спiдниця, хтось пробiг, i в кабiнет увiрвалася дiвчина. Одягнена вона була добре, але не дуже акуратно. Їi свiтле волосся розвiялося, а обличчя назвали б чарiвним, якби не вилицi, як у багатьох шотландцiв, вони були ширшими i рiзкiшими, нiж слiд.

– Даруйте, що завадила! – вигукнула вона так голосно, немов наказувала, а не просила вибачення. – Я за патером Брауном. Справа жахлива…

– Що трапилося, Меггi? – спитав священик, незграбно пiдiймаючись.

– Здаеться, Джеймса вбили, – пояснила вона, переводячи дух. – Цей Гласс знову приходив. Я чула через дверi два голоси. У Джеймса голос низький, а у цього – тонкий, злий…

– Гласс? – повторив священик дещо збентежено.

– Так його звати! – нетерпляче крикнула Меггi. – Я чула, як вони лаялися. Через грошi, мабуть. Джеймс казав увесь час: «Так… так… пане Гласс… нi, пане Гласс… два, три, пане Гласс…» Ах, про що ми балакаемо! Ідiть хутчiй, ще можна встигнути!

– Куди саме? – спитав учений, зацiкавлено поглядаючи на гостю.

 – Чому грошовi справи пана Гласса вимагають такоi термiновостi?

– Я хотiла виламати дверi, – сказала дiвчина, – i не змогла. Тодi побiгла у двiр i влiзла на пiдвiконня. В кiмнатi було зовсiм темно, наче порожньо, але, чесне слово, в кутку лежав Джеймс. Його отруiли, задушили…

– Це дуже серйозно, – сказав священик i встав, не без зусиль зiбравши непокiрнi речi. – Я саме розповiдав про вашу справу доктору, i його точка зору…

– Дуже змiнилася, – перебив учений.

 – Здаеться, в нашiй гостi не так уже й багато кельтського. Зараз я вiльний. Вiзьму капелюх i пiду з вами в мiсто.

Кiлька хвилин по тому вони досягли похмурого початку потрiбноi iм вулицi. Дiвчина ступала твердо та невтомно, як горяни. Вчений рухався м’яко, але спритно, як леопард. Священик дрiботiв бадьорим клусом, не претендуючи на витонченiсть. Ця частина мiста якоюсь мiрою виправдовувала мiркування про понурий смуток середовища.