Казочка патера Брауна = The Fairy Tale of Father Brown

Будинки тяглися вздовж берега уривчастим, нерiвним рядом. Збиралися раннi похмурi сутiнки. Бузкове, як чорнило, море шумiло тихо та грiзно. У жалюгiдному садку, що спускався до берега, стояли чорнi, голi дерева, немов чортяки пiдняли лапи вiд подиву. Назустрiч бiгла господиня, здiйнявши до неба худi руки; ii суворе обличчя було темним у тiнi, i сама вона була чимось схожа на нечистого. Науковець i священик слухали киваючи, як вона повiдомляе уже вiдомi iм речi, додаючи моторошних деталей та вимагаючи помсти незнайомцю за те, що вiн убив, i мешканцевi – за те, що вiн убитий, i за те, що вiн сватався до доньки, i за те, що так i не дожив до весiлля.

Потiм вузькими коридорами вони дiйшли до замкнених дверей, i вчений спритно, як старий слiдчий, виламав iх плечем.

У кiмнатi було тихо i страшно. Перший же погляд незаперечно доводив, що тут вiдчайдушно боролися щонайменше двое людей. На столику i на пiдлозi валялися карти, немов хтось раптово перервав гру. Двi склянки стояли на столику – вино налити не встигли, – а третя купою уламкiв виблискувала на килимi.

Неподалiк лежав довгий нiж, точнiше – коротка шпага з химерним вiзерунковим рукiв’ям. На матове лезо падало сiре свiтло з вiкна, за яким чорнiли дерева на свинцевому тлi моря. В iншому кутку поблискував цилiндр, вочевидь, збитий iз голови, здавалося, що вiн ще котиться. У третiй же куток недбало, як лантух картоплi, кинули Джеймса Тодгантера, обв’язавши його, проте, немов багаж, заткнувши шаликом рот i скрутивши руки та ноги. Темнi його очi бiгали по боках.

Доктор Орiон Гуд постояв бiля порога, дивлячись туди, де все беззвучно свiдчило про насильство. Потiм, швидко ступаючи по килиму, вiн перетнув кiмнату, пiдняв цилiндр i, дивлячись дуже серйозно, примiряв його зв’язаному Тодгантеру. Цилiндр був такий великий, що закрив майже все обличчя.

– Капелюх пана Гласса, – сказав учений, розглядаючи пiдкладку в лупу. – Чому ж капелюх тут, а власника немае? Гласс не грiшить недбалiстю в одязi, цилiндр – дуже модний, хоча i не новий, його часто чистять.

Мабуть, Гласс – старий дендi.

– Святi небеса! – зойкнула Меггi. – Ви б краще його розв’язали.

– Я навмисно кажу «старий», – продовжував Гуд, – хоча, можливо, доводи моi трохи натягнутi. Волосся випадае у людей по-рiзному, але все ж випадае, й я б розрiзнив через лупу дрiбнi волоски. Їх немае. Тому я i вважаю, що пан Гласс – голомозий. Порiвняемо це з високим, рiзким голосом, який так жваво описала панна Мак-Неб (потерпiть, люба ледi, потерпiть!).