Казочка патера Брауна = The Fairy Tale of Father Brown

– Ваш друг зв’язаний, – почав вiн, – i ви вирiшуете, що його зв’язав Гласс. Зв’язав i утiк. У мене ж – чотири заперечення. По-перше, чого б то такому чепуруну залишати з власноi волi цилiндр? По-друге, – вiн пiдiйшов до вiкна, – це единий вихiд, а вiн замкнений зсередини. По-трете, на лезi е крапля кровi, а на Тодгантеру немае ран. Супротивник, живий чи мертвий, забрав цю рану собi. І нарештi, згадаемо те, з чого ми почали. Швидше жертва шантажу вб’е свого мучителя, нiж шантажист зарiже курку, яка несе золотi яйця.

Здаеться, досить логiчно.

– А мотузки? – поцiкавився священик, захоплено та розгублено витрiщившись на нього.

– Ах, мотузки… – протягнув учений. – Панна Мак-Неб дуже хотiла дiзнатися, чому я не розв’язую ii приятеля. Що ж, вiдповiм. Тому що вiн i сам може вивiльнитися коли завгодно.

– Що? – зойкнули всi, дивуючись кожен по-своему.

– Я оглянув вузли, – спокiйно пояснив експерт. – На щастя, я в них трохи тямлю, в кримiнологii це потрiбно. Кожен вузол зав’язав вiн сам, жодного не змiг зробити стороннiй.

Виверт розумний. Тодгантер прикинувся, що жертва – вiн, а не злощасний Гласс, чие тiло закопане в саду або сховане в камiнi.

Всi понуро мовчали. Ставало темнiше. Викривленi морем гiлки здавалися чорнiшими, сухiшими i ближчими, немов морськi чудовиська виповзли з безоднi до останнього акту трагедii, як колись виповз звiдти загадковий Гласс, злодiй чи жертва, чудовисько в цилiндрi. Сутенiло, немов сутiнки – темне зло шантажу, наймерзеннiшого зi злочинiв, де пiдлiсть покривае пiдлiсть чорною пов’язкою на чорнiй ранi.

Привiтне i навiть смiшне обличчя коротуна-священика раптом змiнилося. Його скривила гримаса цiкавостi – не колишньоi, дитячоi, а тiеi, з якоi починаються вiдкриття.

– Повторiть, будь ласка, – знiяковiло сказав вiн. – Ви вважаете, що пан Тодгантер сам себе зв’язав i сам розв’яже?

– Саме так, – вiдповiв учений.

– Рани Божi! – вигукнув священик. – Невже це можливо?

Вiн почимчикував по кiмнатi, як кролик, i з новою, пильною увагою втупився у напiвзакрите цилiндром обличчя.

Потiм обернув до присутнiх свое обличчя, доволi простакувате.

– Ну, звiсно! – схвильовано вигукнув вiн. – Хiба ви не бачите? Тож подивiться на його очi!

І вчений, i дiвчина подивилися i побачили, що верхня частина обличчя, не замотана шаликом, якось дивно кривилася.

– Атож, очi дивнi, – захвилювалася Меггi. – Звiрi! Йому боляче!

– Нi, не те, – заперечив учений.