Воскресіння патера Брауна = The Resurrection of Father Brown

Вiн прославляв владик Сходу, котрi нам здалися б божевiльними, i вихваляв схiднi скарби, в яких ювелiр iз Бонд-стрит, якби туди дiсталися каравани знемагаючих невiльникiв, визнав би за фальшивку. При всiй своiй хворобливостi, дар Квiнтона був генiальним. Утiм, його недуга бiльше позначалася на життi, нiж на мистецтвi. Знервований i хирлявий, поет виснажував себе опiумом, чому опиралася його дружина, мила, роботяща жiнка, як це бувае, замучена життям. Найважче iй було терпiти присутнiсть в оселi iндуса-вiдлюдника, безмовноi тiнi, що мiняла бiлу та жовту одiж, котрого Квiнтон мiсяцями утримував при собi, бачачи в ньому свого Вергiлiя, провiдника духовними морськими глибинами та висотами Сходу.

Із цього поетичного палацу вийшли патер Браун i Фламбо. Вони з явним полегшенням перевели подих. Фламбо знав Квiнтона ще з Парижа, з бурхливих студентських часiв. Нещодавно вони вiдпочивали разом на вихiднi, але i тепер, ступивши на шлях чесноти, Фламбо з поетом не здружився: пари опiуму й еротичнi станси на веленевому паперi[1 - Веленевий папiр – цупкий глянцевий папiр, схожий на пергамент.

] Фламбо не захоплювали. Вiн вважав, що джентльмени потрапляють у пекло iншою дорогою. Велет i коротун забарилися, звертаючи в сад, але тут хвiртка голосно грюкнула, i на ганок, згораючи вiд нетерпiння, ввалився безпутного виду чолов’яга в габiку,[2 - Габiк – европейський чоловiчий капелюх сферичноi форми з твердоi повстi. Вiн також вiдомий як мелон або казанок.] що з’iхав йому на потилицю, й яскраво-червонiй краватцi, що була така пожмакана та перекручена, немов власник спав не роздягаючись. У руках молодик крутив складний цiпок.

– Я до пана Квiнтона! – заволав вiн, засапавшись. – Вiн у себе? Я у невiдкладнiй справi.

– Вiн у себе, – вiдповiв патер Браун, не припиняючи чистити люльку, – тiльки навряд чи вас пустять. У нього зараз лiкар.

Нетвердим кроком захмелiлого прибулець рушив у хол, але навперейми йому поспiшив медик. Щiльно причинивши за собою дверi, вiн став натягувати рукавички.

– До Квiнтона? – поцiкавився вiн холодно.

 – У жодному разi, вiн тiльки-но прийняв снодiйне.

– Зрозумiйте, друже, у мене зараз вiтер у кишенях свистить, – iз цими словами молодик в яскраво-червонiй краватцi спробував схопити лiкаря за вилоги маринарки.

– Не завдавайте собi труду, пане Аткiнсон, – медик став пiдштовхувати прибульця до виходу. – Я пущу вас, тiльки якщо зумiете нейтралiзувати дiю снодiйного.

Рiшуче насунувши на чоло капелюх, вiн вийшов в освiтлений сонцем сад.