Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories

Вiн був чудовим художником i актором-аматором, музикантом i ще багато ким. Джеймс був красенем, високий, сильний i енергiйний, iз прямим носом, хоча, гадаю, для молодi вiн би здався надто дивним iз своею роздiленою навпiл, за тодiшньою вiкторiанською модою, борiдкою. Та Морiс був гладко поголений i за показаними менi портретами – дуже навiть привабливим. Хоча вiн бiльше скидався на тенора, що не личить джентльменовi. Джеймс раз по раз питав у мене, чи його приятель не дивовижний, чи будь-яка жiнка не закохаеться у нього i таке iнше, доки це не стало надокучати.

І врештi-решт дуже швидко це перейшло у трагедiю. Здавалося, що все його життя у цьому iдолопоклонствi, та одного дня iдол упав i розбився, як звичайна китайська лялька. Застуда на морському курортi й усе скiнчилося.

– З того часу вiн i живе вiдлюдьком? – спитав Меллоу.

– Нi, – вiдповiдала ледi Аутрем. – Спершу вiн довго мандрував. Кажуть, не мiг i не може стерпiти жодних нагадувань. Вiн навiть портрети не зберiгае. Тодi, пiсля смертi брата, вiн поiхав вiдразу, того ж днi.

Я чула, що рокiв через десять повернувся. Може, вiн трохи заспокоiвся, але раптом пiддався релiгiйнiй меланхолii.

– Кажуть, у нього вчепилися католицькi священики, – пробурчав лорд Аутрем. – Знаю точно, що вiн роздае милостиню тисячами, а сам живе, як чернець або як самiтник. Не розумiю, яка з цього користь. Навiщо це потрiбно його духовним наставникам?

– Мракобiсся якесь, – сказав Кокспер. – Ви тiльки подумайте! Людина може бути корисною суспiльству, служити людям, а цi кровопивцi тримають нещасного на мотузцi.

Вони йому навiть одружитися не дають, ви вже менi повiрте!

– Аякже, вiн не одружився, – сумно пiдтвердила ледi. – Коли ми були молодi, вiн кохав мою близьку подругу. А потiм… Розумiете, як у Гамлета, втративши все, втратив любов. Власне, всi ви знаете його колишню наречену. Це – Вiола, донька адмiрала Грейсона. Вона також залишилася самотньою.

– Яка гидота! – гаркнув сер Джон. – Яке безглузде звiрство! Це не драма, а злочин.

Я просто зобов’язаний сповiстити суспiльство про цей жах. Нi, ви тiльки подумайте, в двадцятому столiттi…

Вiн хекнув вiд гнiву, а лорд Аутрем, помовчавши трохи, сказав:

– Менi здаеться, ченцям не завадило б згадати слова: «Дозвольте мертвим ховати своiх мерцiв».

Дружина його глибоко зiтхнула.

– Так це i виглядае, – сказала вона. – Мрець ховае мерця, роками, знову i знову.

– Буря минулася, – зауважив Ромейн, посмiхаючись невiдомо чому.