Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories

 – Вам не доведеться ховатися в негостинному замку.

Ледi Аутрем сiпнулася.

– Я нiколи знову туди не зайду! – вигукнула вона.

– Знову? – перепитав Меллоу. – Отже, ви там були?

– Спробувала, – гордо вiдповiла ледi. – Але не будемо про це згадувати. Дощ скiнчився, можна йти до автомобiля.

І вони пiшли, а генерал сказав дорогою своему молодому приятелевi:

– Менi дуже прикро за Кокспера, але вам про це краще знати. Одного я не можу пробачити Джеймсу. Коли моя дружина прийшла до нього, вiн гуляв у парку.

Дружина послала з лакеем свою картку i чекала його бiля входу. Вiн незабаром з’явився i пройшов повз, навiть не озирнувшись. Навiть не глянув на жiнку, з якою колись товаришував. У ньому не залишилося нiчого людського. Вона мае право називати його мерцем.

– Усе це дуже дивно, – сказав його спiвбесiдник. – Це зовсiм… зовсiм не те, що я спочатку чекав.

Розлучившись iз друзями, Меллоу подався шукати товариша. Монахiв зустрiчати йому не доводилося, але католицького панотця вiн знав i дуже хотiв побалакати з ним про те, що почув.

Тому став шукати його, щоб з’ясувати правду про те жахливе мракобiсся, що нависло похмуроi хмарою над замком Марнi.

Шукав вiн по рiзних мiсцях, поки не знайшов патера Брауна в однiй знайомiй iм обом багатодiтнiй родинi. Священик сидiв на пiдлозi i, напружено хмурячись, намагався натягти на плюшевого ведмедя ляльковий капелюх.

Меллоу стало нiяково, але вiн був занадто поглинений у своi сумнiви, тому розмову вiдкладати не мiг.

Вiн розповiв, що почув, не забувши про зауваження генерала та газетяра. При згадцi про газетярiв священик спохмурнiв.

Патер Браун нiколи не знав i не думав про те, чи смiшний вiн. Зараз вiн сидiв на пiдлозi, головатий i коротконогий, як дитина. Але сiрi очi священика дивилися так, як дивилися очi багатьох людей за дев’ятнадцять столiть, тiльки люди цi сидiли на престолах епископiв або стояли на кафедрi. Такий вiдчужений i пильний погляд, сповнений смирення перед завданням, непосильним для людини, бувае у морякiв i у тих, хто веде крiзь бурi човен святого Петра.

– Добре, що ви менi про це сказали, – промовив нарештi вiн. – Я вам дуже дякую, тепер треба щось робити. Якби знали тiльки ви i лорд Аутрем, це б нiчого, але Джон Кокспер здiйме галас у газетах. Що ж, таке у нього ремесло!..

– А що ви думаете про саму iсторiю? – неспокiйно спитав Меллоу.

– Перш за все, – вiдказав патер Браун, – я думаю, що вона не схожа на правду.