Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories

Фальшива червона борода стирчала вгору, глузливо вказуючи в небо, а мiсячне свiтло грало у великих бутафорських окулярах чоловiка, котрого назвали Сновидою.

– Який кiнець… – бурмотiв детектив Карвер. – Пiсля всiх пригод його застрелили в примiському саду, мало не випадково, i хто? Бiржовий маклер!

Маклер, звiсно, ставився до своеi перемоги з бiльшою врочистiстю, хоча i з певним неспокоем.

– Нiчого не вдiеш… – промовив вiн, все ще важко дихаючи. – Менi дуже шкода. Вiн стрiляв у мене.

– Певна рiч, буде слiдство, – похмуро зауважив Карвер.

 – Але вважаю, вам нема про що турбуватися. У пiстолетi, що випав у нього з рук, бракуе одного набою. Природно, вiн не мiг стрiляти пiсля вас.

До цього часу вони знову зiбралися в кiмнатi, i детектив збирав своi папери, готуючись iти. Патер Браун стояв навпроти нього, дивлячись на стiл в похмурих роздумах. Потiм вiн раптом заговорив:

– Пане Карвер, ви блискуче розплутали цю складну справа. Я, зiзнатися, здогадувався про ваш фах, але не очiкував, що ви так швидко все зв’яжете – бджiл, бороду, окуляри, i шифр i намисто, словом – усе.

– Завжди вiдчуваеш задоволення, коли доводиш справу до кiнця, – зашарiвся Карвер.

– Авжеж, – вiдгукнувся священик, все ще споглядаючи стiл. – Я просто в захватi. – І додав смиренно, майже злякано: – Заради справедливостi варто додати, що я не вiрю жодному слову.

Дiвайн нахилився вперед, несподiвано зацiкавившись:

– Ви не вiрите, що це злодiй Сновида?

– Я знаю, що вiн злодiй, але цього грабунку не скоював, – пояснив патер Браун.

 – Я знаю, що вiн не приходив нi сюди, нi в той великий особняк, щоб викрасти коштовностi i померти. То де коштовностi?

– Там, де вони зазвичай бувають у таких випадках, – вiдповiв Карвер. – Вiн або сховав iх, або передав спiльниковi. Це пограбування скоено не однiею людиною. Звiсно, моi люди обшукують сад…

– Може, так, – припустила панi Бенкс, – спiльник украв намисто, коли вiн зазирав у вiкно?

– А чому вiн зазирав у вiкно? – спокiйно поцiкавився священик.

 – Навiщо йому знадобилося виказувати себе?

– Ну, а ви як вважаете? – бадьоро зронив Джон.

– Я вважаю, – сказав патер Браун, – що йому зовсiм i не треба було дивитися в це вiкно.

– Тодi чому вiн це зробив? – не зрозумiв Карвер. – Який сенс у таких голослiвних твердженнях? Усе це розiгрувалося на наших очах.

– На моiх очах розiгрувалося багато речей, в якi я не вiрив, – вiдповiв священик. – Як i на ваших – у театрi, наприклад.