Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories

Вчений казав, що якось викрив шарлатана, котрий виступав в личинi то жiнки, то сивочолого старигана, то темно-брунатного брамiна. Вiд цих його оповiдок спiритуалiстам ставало моторошно – тому вiн, по сутi, про це й базiкав. Але причепитися не було до чого – адже жоден спiритуалiст не заперечуе iснування шарлатанiв. Щоправда, з неквапливих оповiдань професора можна було зробити висновок, що всi спiритуалiсти – шарлатани.

Але горе тому простодушному, довiрливому матерiалiстовi (а матерiалiсти, здебiльшого, довiрливi та простодушнi), котрий, скориставшись досвiдом Опеншоу, буде стверджувати, що привидiв не iснуе, а спiритуалiзм – марновiрство, дурня або, якщо хочете, нiсенiтниця.

Професор оберне своi гармати на сто вiсiмдесят градусiв i змете його з лиця землi канонадою фактiв i загадок, про якi невдачливий скептик навiть не чув. Вiн засипле його градом дат i деталей, викрие всi природнi тлумачення, розповiсть про все, крiм одного: чи вiрить у духiв вiн сам, Джон Олiвер Опеншоу. Нi спiритуалiсти, нi скептики так цього i не дiзналися.

Професор Опеншоу – високий худорлявий чоловiк зi свiтлою левовою гривою i владними блакитними очима – розмовляв зi своiм приятелем, патером Брауном, бiля входу в готель, де обидва згаяли нiч i тiльки-но поснiдали. Напередоднi професора затримав допiзна один iз його дослiдiв, i зараз вiн ще не отямився повнiстю – i боротьба зi спiритулiзмом, i боротьба зi скептиками завжди виводила його з рiвноваги.

– Я на вас не серджуся, – смiявся вiн. – Ви в спiритуалiзм не вiрите, навiть якщо вам подати незаперечнi факти.

Але мене вiчно питають, що я хочу довести. Нiхто ж не тямить, що я вчений. А науковець нiчого не хоче довести. Вiн шукае.

– Але ще не знайшов, – додав священик.

Професор спохмурнiв i помовчав.

– Ну, дещо я таки намацав, – сказав вiн нарештi. – І висновки моi не такi негативнi, як гадають. Менi здаеться, що потойбiчнi явища шукають не там, де треба. Все це надто театрально, б’е на ефект – якiсь там етоплазми, трубнi звуки, голоси, що нагадують старi мелодрами чи iсторii про привида роду.

Якби замiсть iсторiй вони звернулися до iсторii, гадаю, вони могли б дещо довести. Але тiльки не iснування привидiв.

– Врештi-решт, – не став заперечувати патер Браун, – привиди – це лише об’яви. Ви, здаеться, казали, що привиди роду iснують тiльки задля дотримання пристойностi…

Розсiяний погляд професора раптово зосередився, немов вiн вставив у свое око збiльшувальне скло. Так дивився вiн на пiдозрiлих медiумiв.