Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories

На iнше запитання, гадаю, вiдповiсти просто. Ця страшна гладуха з жовтим волоссям – панi Грунова, а коротун – начебто ii чоловiк.

Наступного дня патер Браун увiйшов до кiмнати рано i кинув на лiжко свою чорну парасольку так, як пiлiгрим кидае патерицю. Виглядав вiн втомлено, пiд час його розслiдувань це траплялося не рiдко. Цього разу це була втома невдачi, але й утома успiху.

– Яка страшна iсторiя!.. – сказав священик нудним голосом. – Треба було вiдразу здогадатися. Я мав здогадатися, ледь увiйшовши i побачивши, що там стоiть.

– Що ж ви побачили? – нетерпляче поцiкавився Гренбi.

– Я побачив лише один обладунок, – вiдповiв патер Браун.

Настала тиша. Юрист дивився на свого приятеля, а той озвався знову:

– Не далi як учора я мав намiр сказати своiй племiнницi, що тiльки два типи чоловiкiв можуть смiятися, коли залишаться самi. Той, хто смiеться сам, майже напевно або дуже поганий, або дуже хороший. Рiч у тiм, що вiн звiряе свiй жарт або Богу, або нечистому.

У будь-якому разi, у нього е внутрiшне життя. Цей чоловiк, гадаю, звiрявся дiдьковi. Йому було байдуже, чи почуе його хто-небудь. Жарт самодостатнiй, якщо вiн досить низький.

– Про що ви патякаете? – спитав Гренбi. – Точнiше, про кого? Про кого з них? Хто це дозволяе собi жартувати з його сатанинською Величнiстю?

Патер Браун подивився на нього i блiдо посмiхнувся.

– Ах, – сказав вiн, – в тому й жарт!..

Знову настала тиша, але цього разу вона була набагато насиченiшою та важчою.

Вона опустилася на них, немов сутiнки, якi щораз поступалися мiсцем темрявi. Священик продовжував, стомлено знизивши голос i поклавши лiктi на стiл:

– Я цiкавився родом Масгрейвiв. Це – вiдважна родина, i живуть вони довго, i навiть якщо тут усе так просто, гадаю, ви маете почекати з виплатою.

– Ми до цього цiлком готовi, – вiдповiв юрист, – i все ж безконечно це тривати не може. Старому майже вiсiмдесят, хоча вiн ще живчик. Люди в тутешньому готелi смiються i кажуть, що вiн нiколи не вмре.

Патер Браун рiзко схопився, що бувало з ним нечасто, але руки його залишалися на столi. Вiн подався вперед i зазирнув в обличчя спiврозмовнику.

– Ось! – зойкнув вiн неголосно, але палко. – У цьому вся проблема. Як вiн помре? Як же вiн помре?

– Заради Бога, про що ви? – спитав Гренбi.

– Я про те, – пролунав iз напiвтемряви голос священика, – що я знаю, який злочин скоiв Джеймс Масгрейв.