Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories

І вiн розмiрено продовжував у нервовiй тишi:

– Якби ви навчилися iстинному, глибокому мовчанню, то почули б волання на краю свiту. Там сидить творiння, що втiлюе горе. Кажуть, навiть юдеi та мусульмани шанують його, бо воно створене не людиною. Перед ним благоговiйно застиг прочанин. Вiн пiдняв голову… Вiн зойкнув, побачивши червоний, гнiвний мiсяць у заглибинi, що порожнiла столiттями.

– Я знав, що ви надiленi великою духовною силою, але це!.. – похопився лорд Маунтiгл. – Невже ви перенесли його звiдси на гору Меру?

– Може, й так… – зронив Учитель.

Гардкасл нетерпляче крокував кiмнатою.

– Я дивлюся на це iнакше, нiж ви, – звернувся вiн до господаря, – але змушений визнати… О, Господи!

Монокль упав на пiдлогу. Всi повернулись туди, куди дивився полiтик, i обличчя осяяв неабиякий подив.

«Червоний мiсяць» лежав на кам’яному пiдвiконнi, точно там, де i ранiше. Може, це була вуглинка вiд багаття або пелюстка троянди, але впав вiн точно на те саме мiсце, куди його поклали.

Цього разу Гардкасл не взяв рiч i повiвся дивно.

Повiльно обернувшись, вiн знову пiшов по кiмнатi, вже не нетерпляче, а з якоюсь особливою величчю. Пiдiйшовши до лавки, на якiй сидiв iндус, вiн вклонився, посмiхаючись трохи гiркою посмiшкою.

– Учителю, – сказав вiн, – ми повиннi попросити у вас вибачення i, що набагато важливiше, ми втямили ваш урок. Повiрте, я нiколи не забуду, якими силами ви надiленi i як благородно ними користуетеся. Ледi Маунтiгл, – i вiн озирнувся на господиню, – даруйте менi за те, що я спершу звернувся до Вчителя, а не до вас.

Але саме вам я маю честь запропонувати недавне пояснення. Я казав, що е непiзнанi сили, гiпноз. Багато хто вважае, що ним i пояснюються розповiдi про хлопчика, котрий спинаеться в небо мотузкою. Насправдi нiчого цього немае, але глядачi – загiпнотизованi. Так i ми бачили те, чого насправдi не було. Бронзова рука буцiмто приснилася нам. І ми не здогадалися подивитися, чи лежить камiнь на мiсцi. Ми перевернули кожну пелюстку латаття, ледве не дали рибкам блювотного, а рубiн весь час був там, де i ранiше.

Вiн поглянув на усмiхненого Вчителя i зауважив, що посмiшка останнього стала ширшою. Щось було в нiй, вiд чого всi схопилися на ноги, нiби струшуючи збентеження та незручнiсть.

– Як добре все скiнчилося, – дещо нервово зауважила ледi Маунтiгл. – Звiсно, ви повнiстю маете рацiю. Просто не знаю, як благати вибачення…

– Нiхто мене не образив, – сказав Учитель. – Нiхто мене не торкнувся.